Зі Сходу на Захід: громадська активістка Катерина Духнич

Громадська активістка, у минулому учасниця Фундації регіональних ініціатив, Катерина Духнич вивчала психологію у Донецькому національному університеті. Тепер вона студентка Прикарпатського університету і вже півроку мешкає у Франківську.

Катерина розповіла UFRA, що не варто питати в переселенців, про жовто-синю хвилю в історії Донецька і чому Донбас − не зовсім правильна назва для Донецька та Луганська. 

Я народилася в Донецьку і двадцять років прожила там. Цього року я і так планувала переїжджати до Франківська, але ці події все прискорили. В липні я поїхала на стажування до Берліна, а звідти вже додому не поверталася – приїхала до Києва, а звідти до Франківська.

У Франківську я вже півроку. Чи стала я галичанкою? Думаю, ні. Часто запитують про адаптацію, асиміляцію і таке інше. Я думаю, що питати таке в переселенців навіть неввічливо.

Тому що всі ми хочемо повернутися додому. Чесно. Хоча би просто поїхати, подивитись, як там і що. Просто тому що нас – деяких з нас – лишили цієї можливості.

Рішення про те, що я не повинна повертатися, прийняла моя мама. Декілька разів мені заклеювали двері, вішали плакати «бандеровская шлюха». Потім батько вже навіть не знімав, казав: вони вже не помиляться дверима. Коли почались активніші бойові дії, мама сказала, щоб я не поверталася.

На Майдані в Донецьку я не стояла цілодобово, як інші. Я приходила десь на шосту вечора, приносила їжу, чай, печиво. Лишалася часом до десятої.

В Донецькому національному університеті я навчалася на психолога. Була профоргом групи. В нас був зовсім «аполітичний» університет до всіх партій, крім Партії регіонів. Ми дуже сильно підтримували Тетяну Бахтєєву, негласно, але дуже підтримували. Студенти ходили в дельфінарії, їм дарували кульочки, футболочки.

Але я була поганим профоргом – я не водила студентів на акції підтримки Бахтєєвої, на які від групи мало прийти семеро-восьмеро людей.

Настрої студентів моєї групи були погані. Одиниці реально підтримували Євромайдан. А нам, котрі підтримували, казали, що ми – нероби, що країна через нас загнеться, що ми сіємо роздор і що нам наркотики в чай наливають. Коли я пояснювала, що їздила до Києва на Євромайдан зі своєї власної стипендії, мені ніхто не вірив. Всі думали, що я звідти привожу купу грошей і наркотики, звичайно ж. І хочу завербувати їх.

Більшість моїх одногрупників не підтримувала нікого. Я їх постійно запрошувала на якісь акції, тренінги, але вони такі були… мямлі. Коли я з ними розмовляла, в мене падала самооцінка, бо я навіть власних одногрупників не можу привести хоча б на кінопоказ Docudays.

У нас навчалося багато людей зі Слов’янська. Коли місто захопили, мені розповідали, як Нагвардія ґвалтує жінок, дітей, забирає в них їжу… Пояснювали, що всіх студентів із Західної та Центральної України треба вислати з Донецька тимчасово, щоб вони не здавали інформацію Нацгвардії.

Коли моїх одногрупників поставили перед вибором: або ви отримуєте диплом українського вишу, або не ясно, якого – тоді вони передумали. Тоді вони начебто полюбили Україну. Не знаю, чи щиро вони це зробили, але мені хочеться вірити, що життя їх чомусь навчило.

Тепер це Донецький народний університет. Моя кафедра майже вся там лишилася, і я не здивована. Кафедра була проросійськи налаштована, співпрацювала з Ростовським університетом, і завкафедри часом натякала: «Ну, мы же славяне, мы же браться, Евромайдан – это же плохо». І хоча університет ніби перевели у Вінницю, я не розумію, як можна перевести фізиків, кібернетиків… Вивезти ж нічого не дозволяють. Навіть не всім студентам досі віддали документи, не хочуть віддавати.

Із цим переведенням була неприємна історія. Я переводилася до Прикарпатського університету в липні, коли ще не було положення про вільних слухачів з Донецької та Луганської областей. Воно з’явилося 5 вересня. Мені пояснили, що вільного бюджетного місця немає і я заплатила за півсеместру за контракт, бо інакше мене б не зарахували взагалі. Положення про те, що студенти з цих областей мають такі самі права, як кримчани – тобто гарантії того, що бюджетне місце переходить зі студентом – з’явилося 18 грудня, якщо не помиляюся.

Але в мене ще більш-менш ситуація, а ті хто не міг заплатити, були вільними слухачами. Їм пояснювали: якщо не заплатять, не зможуть отримати диплом. На щастя, це положення прийняли і тепер всі студенти захищені. Навіть стипендію, яку не виплачували півроку частково повертатимуть.

Була жовто-синя хвиля в історії Донецька. 9 березня п’ять тисяч людей із синьо-жовтими прапорами вийшли на головну площу. Для Донецька це дуже багато. П’ять тисяч людей вийшли не за гроші, а за власним бажанням, сказати, що вони хочуть миру і хочуть бути в Україні. Я бачила таке вперше. Але в Україні, на жаль, так мало людей про це знало, і так мало видань про це написало.

На наступному мітингу людей побили, порізали, і міліція цьому сприяла. Нас взяли в кільце і повернулися до нас спиною, запустивши кілька чоловіків з арматурою і, як виявилося потім, з ножами. Це відбувалося хвилин п’ятнадцять, кільце міліції розійшлося, ті люди втекли, а міліція, нібито здивована: «Боже, як так можна, що з вами?»

Для мене це було таким шоком. Мій батько міліціонер, вже на пенсії. У мене було інше ставлення до міліціонерів. А тут такий жах.

У квітні і травні більшість людей думали, що це забавка. Коли захопили ОДА, там були треш, угар і содомія, перепрошую. Такої кількості бомжів я не бачила ще ніколи. Якщо там і були люди з Росії, то до нас вони не виходили. Ті хто стояв біля ОДА, були з Донецька, з області. Це були звичайні шахтарі, можливо, іноді робітники, іноді просто люди без грошей, які там жили і яких годували.

З липня я в Донецьку не була, але мої батьки зараз там. Але моя сестра вже навчається тут, у третій школі. Батьки намагаються найм’якішим способом переїхати. Але в нас там бабусі й дідусі, квартири, а у бабусі ще кури, тварини…

Конфліктів у нас в родині не було, хіба що бабуся дивилася російське ТБ, і їй, старенькій, було складно пояснити щось. Але склалася така ситуація. Україна припинила платити бабусі пенсію. Я кажу: ми ж тепер ДНР, давай, пиши заяву, телефонуй в гарячу лінію ДНР, що тобі потрібна пенсія. Ми подзвонили – і бабусю послали на хєр. Сказали: «Їсти вам треба? – Знайдете щось. У нас війна, нам людей нічим годувати, в нас патрони закінчуються, ці фашисти продають людей на органи».

І після цього бабуся моя замислилась й каже: «А це ж не радянський союз буде…». І так бабуся вже почала називати їх сепаратистами і переїхала в Маріуполь до родичів.

Коли я приїхала до Франківська, мені було так погано. Декілька днів я не виходила з квартири. Було страшно, я не розуміла, як я зможу жити в цьому маленькому місті. Коли о пів на десяту біля ратуші вже нікого немає, місто просто вимирає… Університет мені абсолютно не подобався – я ще там практично не була, але мені вже не подобалося. Я переживала, як я буду навчатися – я три роки вивчала майже все російською мовою. Всі терміни, які я знала, всі прізвища були російською. Мені досі трохи складно – особливо на екзамені: в мене слово українське, слово – російське. Але потім я зрозуміла: досить себе жаліти, треба щось робити.

А ще – мені постійно доводилося водити екскурсії по Франківську. І я зрозуміла, що це хороше місто. Воно мені подобається – щоб пожити, але я не впевнена, що хочу тут лишатися назавжди.

Я не дуже люблю афішувати, що я з Донецька. Як тільки я переїхала, був період, коли люди тільки починали виїжджати, і реакцією зазвичай було: бідна дитина, ти без батьків, може, тебе погодувати треба? У вересні-жовтні було вже інакше: ви переселенці, ми розуміємо, але ви приїхали до Франківська, роботу забираєте в людей, і не хочете працювати на звичайній роботі, а хочете особливу. Але це логічно, що люди так реагують. Наша держава не готова, щоб мільйон жителів виїхав. Їх треба десь поселити, дати роботу, житло. А зараз все більше переселенцям говорять: наші хлопці гинуть на війні через вас, ви не змогли зупинити це все, ідіть самі воюйте. Але це наша спільна біда. Хоча франківці дуже гостинні і допомагають переселенцям. Я проходила практику в школі № 4, там навчаються дітки-переселенці з небагатих сімей. Школа ініціювала збір речей для них.  

Люди не розуміють, чому я говорю українською. Іноді мені не вірять, що я з Донецька.

Я навчалася в російськомовній гімназії, але з п’ятого класу на класній годині у вівторок ми співали гімн гімназії та гімн України. Тоді, чесно, ми це ненавиділи, тому що треба було приходити на півгодини раніше. Хоча нас не змушували, але пояснювали, що ми живемо в Україні, і важливо, щоб всі люди знали гімн України,

ну і гімн гімназії також, оскільки ми вже тут навчаємося. Ну але якщо вже до істерики не хочеш співати – не співай. Але всі співали. І у своєму класі я не знаю жодного сепаратиста.

Мені не дуже подобається, коли нас називають Донбасом. Донбас – це назва кам’яновугільного басейну, а ми – Донецька і Луганська область. В самому Донецьку не так багато шахт. Часто мене питають про Артемівськ, тому що там сіль, про пам’ятник Кобзону в Донецьку, який місяці два обливали жовто-синьою фарбою.

Я би, можливо, поїхала відбудовувати Донецьк, але не повернулася б туди жити. Звідти поїхали всі найкращі люди, які там щось робили. Ці люди туди не повернуться – вони вже інакше будують своє життя. І навіть якщо там знову все буде добре, я не знаю, чи довго це протримається. Тому що там лишилися люди-хамелеони, яким і так, і так було жити погано. І от вони зараз чекають, коли їх врятують знову.

Фото Світлани Ославської