«Другий український фронт» відкриває культура
У середу актори Івано-Франківського академічного муздрамтеатру, їхній режисер і художній керівник Ростислав Держипільський та письменниця Марія Матіос повернулися з поїздки на Луганщину. Там вони показали свою культову, номіновану на Шевченківську премію, виставу «Нація», котра в репертуарі театру — з квітня 2010 року. Її бачили Америка, Канада, столиця України і Донбасу. Сьогодні, в умовах війни, актори з «Нацією» звернулися до жителів Сватового, Сіверськодонецька і Кремінної на Луганщині.
Після 30 годин у дорозі і короткого сну актори зустрілися з журналістами, щоб розказати про все, що не забувається.
«Красиві бандерівці»
Це, мабуть, найінтелігентніший епітет, котрий вони там почули, бо були і такі, мовлені крізь зуби і з ментальним страхом: «стрєлял би всєх». Наші актори справді молоді, красиві й дуже обдаровані — талантом і вірою. Тому зробили максимум із того, що може зробити гастрольний тур акторів в умовах війни і цілковитого гуманітарного хаосу.
«Переоцінити те, що ми відчули й побачили, важко. Їхали ми з одними відчуттями (найбільше боялися, що нас не зрозуміють), а повернулися цілком з іншими: там у наших співгромадян уже прокинулися маленькі паростки відчуття своєї причетності до України. Та пропаганда, котру роками робила Росія, діє все менше. Ті люди відчули, що щось було не те, вони це однозначно зрозуміли. Але нового нічого їм не дають — поживи для розуму і душі, тому це важко втримати. Тож ми зобов’язані нині там засіяти їхні душі нашим правдивим українством. Ми побачили, що їм це потрібно. Тож повернулися з відчуттям того, що ми зробили щось важливе і що ми всі повинні це робити», — каже Ростислав Держипільський.
До Сватового актори приїхали після опівночі. Пригадують, що навколо їхнього перебування в зоні АТО було вжито безпрецедентних заходів безпеки. «На кожного — по охоронцю», — з усмішкою розповідає Надія Левченко.
«А коли ми проходили один, другий, третій блокпости, було моторошно», — розказують.
Та насправді були і важчі випробуванняѕ Після першої вистави в залі на 600 місць у Сватовому вони дізналися, що серед публіки були частина місцевих проукраїнців, багато вояків зі зброєю, а ще — чимало симпатиків сепаратистів. «Нація» тут об’єднала всіх.
І навіть був момент, коли посеред вистави наші вояки масово піднялися і вийшли. А у Сіверсьдонецьку знов-таки «з’явилася» інформація про замінування, і вона, звичайно, вимагала ретельної перевірки. Або — про цей епізод акторам розповів комендант міста вже згодом — під час вистави він по рації отримав інформацію, що на Станиці Луганській, зовсім поряд, бійців накривають «градами»ѕ «Я тримаю в руках цю ляльку-мотанку і кажу їй: «Якщо ти — справді оберіг, то порятуй моїх хлопців», — сказав офіцер.
Та наймоторошніший епізод трапився у Кремінній. На початку постановки, коли на сцені стоять ляльки-мотанки у повен зріст і тримають дошки для труни, а Надія Левченко говорить про заблуклі душі, починає блимати червона лампочка і «пікає» все інтенсивніше. У всіх без винятку в голові засвердлило: небезпека, це бомба. Та зі сцени ніхто не втік. «Я в той момент подумала: ну, хоч на сценіѕ», — вже вдома, усміхаючись, каже Галина Баранкевич.
На противагу пропаганді
Вистава «Нація» за книжкою Марії Матіос розповідає про прихід радянської влади на західні землі, про біду, яку вона принесла, про події 40-х років минулого століття. Може, саме тому вона така непроста для розуміння східняками й водночас проста і доступна.
«Ми остерігалися, що нас не зрозуміють, що скажуть: у нас війна, а ви теж привезли смуту і біль. У виставі йде розповідь про прихід радянської влади на наші землі. Що вона принесла. Скільки родин і сусідів, наших родичів відправили до в’язниці, на заслання і вбили. Забрали господарки. Ми про все розповідали перед кожною виставою і закінчували словами: це наш біль і ми приїхали поділитися своїм болем. і сподіваємося на те, що через розуміння болю одне одного ми пробачимо одне одному. і дякувати Богові, нам це вдалося. Потім наші глядачі казали, що таке як у виставі, вони переживають тепер», — каже режисер-постановник Ростислав Держипільський.
Після закінчення вистави дуже багато людей ішли до акторів на сцену. «Не вистачає їм усім сьогодні спілкування. Ми багато втратили, дуже, та не ми цього призвідники, тому можемо тільки виправляти, допомагати одне одному. Просто спілкуватися. Там насправді інформаційний вакуум плюс російська пропаганда. От, наприклад, є інтернет-мережа, та ми неправильно, як на мене, її використовуємо. У цей час нам усім треба заходити в соцмережі і писати правду, писати людям з Луганська і Донецька. Ми коли їхали, то переживали, чи не намарно, чи не розцінять це як піар-акцію, тому ми до мінімуму звели спілкування навіть із журналістами. Так, там усе дуже складно. Після другої вистави в Кремінній до мене підійшли дві жінки, зупинили і кажуть: «Ви знаєтє, ми за апалчєніє наше, но тєпєр ми начінаєм думать по-другомуѕ», — розповідає Надія Левченко, весь час повторюючи, що ті люди не винні.
Власне, Марія Матіос, як і личить письменниці, підсумувала: ми відкрили другий український фронт. Культурний.
«Я буду звертатися і до секретаря РНБО, і до Президента, який очолює РНБО, із проханням, щоб одне із засідань найближчим часом було присвячено питанням гуманітарної політики і культури, щоб зусилля тисяч митців слугували справі нашої перемоги», — заявив також днями віце-прем’єр міністр — міністр культури України В’ячеслав Кириленко.
«Ми знаємо, що за часів Союзу величезні фінанси вкладали у розвиток культури, звичайно, чужої. Зрозуміло, що наша поїздка теж має затрати у фінансовому плані, але випустити одну лише ракету — це коштує як «Жигулі». Скільки ж їх нині випускають? То чи не дешевше буде сьогодні нам подбати про культуру для тих людей. Навіть коли говоритимемо лише в матеріальному плані, не кажучи вже про духовність. Тобто одна така наша поїздка так багато зробила, що потім вже ракетами того не виб’єш. Один з офіцерів з високим званням сказав нам: «Те, що ви сьогодні зробили, сильніше, ніж танки».
Про генетичну пам’ять, сльози і надію
У навечір’я Богоявлення колектив театру замовив кутю і хоч кілька традиційних страв. Знов-таки комендант міста і господарі ресторану шукали по всій околиці пшеницю для куті. А прикарпатці їм заколядували. і коли місцеві в Сіверськодонецьку слухали колядки, щедрівки і щедре віншування — у них котилися сльози. Офіціантка навіть втекла, аби приховати їх, а власник ресторану не ховав скупої чоловічої сльози й щирого розчулення. «і що ми зрозуміли, дивлячись на ці сльози? Що все це — їхнє, рідне, і вони це відчули десь на генетичному рівні. Вони плачуть, бо почуваються обманутими, обділеними і водночасѕ щасливими. Бо сльози — це очищення. Це катарсис. Він відбувається. і їм це потрібно», — каже Ростислав Держипільський.
Тетяна Гірник розповіла, як усі разом після вистав їздили колядувати до воїнів на блокпости, котрі поряд. Там були і наші хлопці, і не тільки. «Усі вони з нами фотографувалися, хоч нам і не радили цього з метою безпеки, просили наші сардаки, і просили колядувати ще і ще, й не відпускали. То треба було бачити їхні очі, котрі казали: ви нам дуже потрібні», — пригадує актриса. А одесити, як звично, пожартували, що сепаратисти бачать в біноклі гуцулів у кожухах, котрі спустилися з гір і зараз почнуть захоплювати Луганськ.
«Дай Бог! Штоб ані нє надєлі сапарі. Пусть лучшє іграют», — ці слова запам’яталися акторові Євгенові Холодняку.
«Ці люди відчувають себе там трохи забутими, подумалось мені, коли до мене підбігла жінка і поділилася тим, що на їхній довжелезній вулиці тільки п’ять хат — за українську армію. Всі інші — за «ЛНР», «ДНР», Малоросію, — каже Роман Луцький. — Тому треба, аби держава дбала і про так звану культурну ротацію».
Ігор Захарчук пригадав щемний епізод прощання: «На останньому блокпосту стало дуже сумно, бо ми повертаємося додому, до рідних, а вони, молоді хлопці, сидять там у криївках ХХI століття».
Дві обіцянки на прощання
Вони — не про наступну поїздку на «східний фронт». Бо і без обіцянок зрозуміло, що ні сміливості, ні патріотизму, ні сили духу нашим акторам не забракне.
«Ми хоч і не є державними чиновниками, та після спілкування нас просили і про українські сучасні книжки, а з музучилища і музичних шкіл — про ноти й українські пісні. І ми виконаємо це, бо обіцяли», — каже Р. Держипільський.
«Ми зустрілися з нашим краянином із Верховини, він там уже замкомбата, хоч за професією хлопець — актор. і він сказав: «Я автоматом не заставлю цих людей любити Україну. Я можу хіба що захистити їх. А ви не даєте їм вибору, бо правдою і своїми емоціями проникаєте в душу. А любов живе там».
...Начальник Луганського управління культури на прощання просила: «Я говорила з військовими Західної України. Вони мені сказали: «У нас вдома «ростуть» цвинтарі. Але ми вас не здамо». і пані Ліза просила нас зі слізьми: «Не віддавайте нас. Не здавайте нас. Знайте, що ми є», — кажуть одноголосно актори.
