Людина зі шрамом: Історія воїна АТО з Коломиї

На його похорон зійшлася мало не вся Коломия. 52-річний Роман Фурик був із чесних «ментів», а на війні для багатьох був наставником. На фронті його так і кликали – Сенсей, що в Японії є шанобливим звертанням до вчителя. У той рік, коли герой загинув, мав відзначати 30-ту річницю свого подружнього життя. Пережити пекучий біль утрати коханого чоловіка дружині допомогла… хвороба. Страшний діагноз змусив її знову захотіти жити.

І на Майдані, і в зоні АТО в одному підрозділі воювали семеро коломиян, які постійно були разом – у кожному бою. Двоє і досі воюють, пише Галицький кореспондент. І лише одного, на жаль, уже немає на цьому світі – Ромчика…

«Іноді мені здається, що він був істинно Божою людиною, – опускає очі дружина загиблого бійця. – Роман не ходив до церкви… Але завжди носив Бога в собі. У кожній людині він віднаходив іскорку добра. Нікому ніколи не робив зла, не сварився, не ображав… Дивно, правда, що тепер таке буває?.. А мій Роман був саме таким».

Роман Фурик – підполковник міліції у відставці, на початку війни, щоб бути в одному підрозділі з побратимами-майданівцями (через вікове обмеження не міг бути в їх підрозділі), погодився на посаду рядового міліціонера в БПСМОП «Миротворець», а звідти був прикомандирований до другого батальйону оперативного призначення, пізніше батальйону ім. Героя України, генерал-майора Сергія Кульчицького.

Роман народився на Покутті в коломийській робітничій родині. Після строкової служби в армії пішов на роботу на коломийський завод «Сільмаш» і заочно вчився на історичному факультеті Чернівецького університету. З 1985 року Роман розпочав службу в Коломийському відділі міліції в інспекції у справах неповнолітніх, а з 90-х років перейшов у відділ по боротьбі з організованою злочинністю, звідки вийшов на пенсію.

Роман Фурик пройшов Майдан, був там поранений міліцейською гранатою – під лівим оком назавжди залишився глибокий шрам. Як тільки на сході почалися бойові дії, просто з Майдану добровольцем пішов на фронт. Воював на другому блокпосту в Слов’янську.

9 січня 2015 року, близько 12.30, під час виконання бойового завдання на околиці селища Станиця Луганська особовий склад батальйону потрапив у засідку терористів. Під час бойового зіткнення атаку вдалося відбити, але під час бою загинули двоє та було поранено 14 вояків.

Родина Фуриків 9 січня чекала чергової звістки від Романа, але звістка виявилася страшною для його рідних: старенької мами, дружини та синів – Віталія і Максима. Поховали загиблого воїна в Коломиї.

Указом президента України від 15 травня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На Коломийській спеціалізованій школі №1, де навчався Роман Фурик, розмістили меморіальну дошку.

Горе проковтує

«Добрий, скромний, мало говорив, хоча з роками став ще тим балакуном, – сумно всміхається дружина Уляна. – Золотий чоловік був: і вдома допоможе, і їсти може приготувати. Навіть мав книжку, куди записував рецепти». Найсмачнішою в коломиянина вдавалася смажена картопля. Простішої страви, певно, немає, але таку апетитну, як у Романа, ніхто не міг приготувати. Коли дружина хотіла надихнути чоловіка на гастрономічні шедеври, то казала: «Ромчику, звари якогось супчику. Ніхто не може так добре, як ти». Чоловік розквітав на очах і радісно йшов на кухню.

Кохався в літературі й фільмах. Книга «Чотири танкісти і собака» вже така пошарпана, адже Роман перечитав її не один десяток разів. І однойменне кіно обожнював.

Уляна ледве пережила втрату. Через два місяці після похорону до тями її привів страшний діагноз – рак. Боролася півтора року. Потім ще одна біда – відшарування сітківки ока – судини не витримали. Знову ледве викарабкалася. В це насправді дуже важко повірити, адже перед журналістом сидить життєрадісна жінка, яка випромінює світло, вона весь час жартує і від душі регоче. Але коли починає згадувати чоловіка, одразу хапається за пігулки від підвищеного артеріального тиску. Саме тому Уляна не відвідує жодні події, приурочені загиблим бійцям, їхнім родичам тощо. Просто фізично не може там перебувати – горе знову проковтує.

«Недуга наче рятувала мене, аби я повністю не втопилася в трагедії з чоловіком, – каже Уляна. – Перемкнулася на лікування».

Народився з думкою про мотоцикл

Роман був із чесних та порядних міліціонерів. «Ви ж бачите, ми все життя прожили в однокімнатній квартирі його батьків, – каже дружина. – Він ніколи нічого не випрошував».

У 2002 році під час виконання службових обов’язків отримав ножове поранення, яке нанесли підступно з-за спини.

Після виходу на пенсію Роман нарешті почав займатися тим, що в глибині душі обожнював усе своє життя, – мотоспортом. Ще в дитинстві тато водив його на мотокрос. Але в підлітковому віці всю увагу хлопець зосередив на карате… Хоча любов до мотоциклів завжди жевріла в його серці. Лише в зрілому віці Роман нарешті наче прокинувся. Приєднався до коломийського мотоклубу «Карпати», був суддею національної категорії з мотоциклетного спорту. Їздив із товаришами по Коломийщині і розбудовував траси для мотокросу.

Чоловік мав і власний мотоцикл, їздив для свого задоволення. Однак після загибелі Романа залізного коня продали. Молодший син Максим дуже хотів залишити його собі, аби кататися, але батько неодноразово снився сусідці і уві сні суворо попереджав, аби не дозволяли хлопцеві сідати за кермо мотоцикла.

Також боєць мав ще одне цікаве захоплення – власноруч виготовляв із пластмаси сувенірні моделі мотоциклів. А потім дарував їх. Іноді приходили в гості дітлахи, бавилися тими модельками, ламали їх… А Роман знову сідав і лагодив, терпляче відновлював колекцію.

«Він, певно, народився вже з думками про мотоцикли», – усміхається товариш із мотоклубу Юрій Воєцький.

У Сенсея за спиною безпечно

Коли почався Майдан, Роман одразу туди поїхав. Уляна на той момент була на заробітках у Москві. Попрацювала недовго. Якраз розгорілася російська агресія на сході, й жінка вирішила, що більше ноги її там не буде. Та й жити там було нестерпно. У магазин, де торгувала коломиянка, чи не щодня приходили розгнівані москвичі: «Что там вашы хохлы делают? Жыды взяли власть…». А одного разу підійшов до Уляни якийсь азербайджанець і тихо мовив: «Якщо в твою країну вдерлися росіяни, то ця війна щонайменше на п’ять років…».

Командир взводу, бойовий побратим із позивним Батя розповідає, що на війні Роман був його заступником, але вони зналися задовго до того, адже обоє – з Коломиї. Свого часу Фурик був його тренером зі східних єдиноборств. «Тож хто в кого був командиром – це риторичне запитання», – сміється Батя.

Ще з 80-х років Роман захопився бойовими мистецтвами та філософією сходу, отримав інструкторську атестацію, здобув будо-паспорт у школі Хаберзетцера. Був тренером з карате-до, мав своїх учнів, причому заняття проводилися безплатно. Був учасником  першого в Україні чемпіонату з бойових мистецтв.

«Для мене Роман асоціюється з безмежним авторитетом, – каже бойовий побратим Андрій Криштофович. – Він давав раду 25 чоловікам різного віку, поглядів, характерів. Ніхто з них не був військовим, багато і в армії не служили. Але все, що говорив Сенсей, виконував кожен – без суперечок. Просто йому вірили. Фурик мав великий досвід роботи в правоохоронних органах, він пояснював хлопцям багато тонкощів, які неабияк знадобилися у військовій тактиці, не боявся приймати рішення».

Інший побратим, теж коломиянин, Ігор (прізвище не хоче називати), коли згадує Романа, то перше, що спадає на думку, – вірність: якщо Сенсей у тебе за спиною, отже ти в безпеці.

Бойові товариші відзначають його надзвичайну витримку і внутрішній спокій. Одного разу на фронті Фурик вийшов надвір у самих шортах і з горням кави в руці, й раптом у цей момент почали летіти міни. Роман, наче нічого не помічаючи, продовжував щось розповідати бійцям, сміятися. Багатьом тоді було дуже лячно, але коли вони дивилися на усміхненого і спокійного Сенсея, ставало морально легше.

Після взяття Слов’янська Романа нагородили  відзнакою Національної гвардії «За доблесну службу». У жовтні отримав іменний годинник від голови Верховної Ради України. Пізніше було Дебальцеве, де із своїми побратимами Сенсей мужньо виконував свої обов’язки заступника командира взводу.

Батя пригадує, що Роман дуже підтримав його під час запеклого бою, який виявився останнім для Фурика: «Коли мене і ще десятьох бійців взводу поранили, Сенсей взяв на себе командування в дуже складній ситуації – на відкритій місцевості, коли ворог вів шквальний вогонь зі всіх видів зброї». Бій тривав більше чотирьох годин, а підмоги все не було і не було. Мороз лютий – температура повітря дійшла до позначки -28, техніка не заводилася. Сенсей прикривав вогнем з молодими необстріляними бійцями їхній відхід, тим самим врятував і вояків, що відходили, і підтримував молодих – аби не було паніки. «Роман відходив останнім, – продовжує Батя, – і завдяки йому ми не залишили на полі бою ні поранених, ні вбитих, вийшли з оточення і нанесли великих втрат ворогу».

 Все – кінець

Коли Роман перший раз приїхав зі Слов’янська у відпустку, дружина плакала, благала його залишитися вдома. «Не можу, Уляха, – відрізав воїн. – Хто піде замість мене? Хочеш, аби дітей забрали?». Сенсей часто повторював, що молодим не місце на фронті, бо це наш генофонд.

Дружина вже тоді помітила, як війна змінила її рідну половинку. Роман став більш різкий, похмурий, дратівливий… «Хоча до мене він був добрим завжди», – додає Уляна. Дуже мордувався від нічних кошмарів, вночі здригався, викрикував щось незрозуміле. Про війну нічого не хотів розповідати. Відмахувався, мовляв, усе буде гаразд, зараз трохи тяжко, але вижити можна.

Коли вкотре збирався з відпустки на передову, якраз востаннє, то автівка поламалася. Відмовилася їхати, та й усе! Наче щось не хотіло відпускати бійця в його останню путь.

«Під час останньої відпустки Роман був якийсь не такий, дуже насуплений, – пригадує дружина. – Таке враження, наче він передчував біду. Тоді я цього не розуміла, а тепер лиш переосмислила. Він ніби все знав і вже був готовий піти назавжди».

У день загибелі чоловіка Уляна не мала жодного зловісного передчуття. Лиш одна мить запам’яталася. Дивна мить. Коли жінка була чимось зайнята на роботі, підійняла голову, а на стіні наче чиясь тінь майнула. Вона ще не знала на той момент, що Романа більше немає.

«Я бачила його в труні, – не стримує сліз дружина, – але в голові не вкладалося, що Роман більше не встане, не заговорить до мене. Це було так важко! На людях ще так-сяк – трималася. Та коли приходиш додому, лишаєшся сама в порожній хаті, настає вечір, навколо глибока тиша, і ти розумієш, що все – кінець… Можна з глузду з’їхати».

Роман дуже рідко сниться своїй дружині. Майже не сниться. А вона би так хотіла: «Якби я ще раз, бодай на кілька секунд, могла його побачити… Я би дуже сильно його обійняла і сказала, що люблю безмежно».