Олександр Сич: Що більше націоналізму буде у свідомості українців, то міцнішою буде українська держава


Очільник Івано-Франківської обласної ради, заступник голови ВО "Свобода" з ідеологічних питань, кандидат історичних наук та екс-віце-прем'єр міністр України Олександр Сич розповів про те, чому націоналістична ідеологія сьогодні популярна в Україні та світі, чому саме свободівці змогли передбачити війну з Росією задовго до її початку, які загрози ховає тотальна глобалізація та з якою ідеологією сьогодні борються українські націоналісти.

З паном Олександром розмовляємо у кабінеті голови обласної ради. Біля робочого столу і на стіні - портрети провідників ОУН Євгена Коновальця та Степана Бандери, а в комп'ютері під час розмови він демонструє майже завершену нову книжку про досвід, здобутий у першому післяреволюційному уряді…

- Пане Олександре, протягом останнього часу як заступник голови ВО "Свобода" з ідеологічних питань Ви читаєте багато лекцій з основ українського націо¬налізму. Чому ідеї Донцова, Міхновського, Бандери актуальні і нині?

- З погляду існування ідеології це означає, що вона є живою і актуальною. До речі, помилково вважають, що фундатором українського націоналізму є Дмитро Донцов. Насправді ним є Микола Міхновський. Він був перший, хто на основі писань Тараса Шевченка, на цьому світоглядному фундаменті став розробляти системні основи націоналізму. Коли я їжджу Україною і проводжу націоналістичні вишколи, то заперечую хибне уявлення, що нібито український організований націоналізм заснований в Галичині. Насправді він має витоки зі східної України, де з'явилися перші націоналістичні організації: громадська організація Братство тарасівців, перша націоналістична партія РУП (Революційна українська партія), програмним маніфестом для якої стала праця Міхновського "Самостійна Україна". Для наступниці РУП - Української народної партії - Міхновський написав Десять заповідей українця, які передували Декалогу українського націоналіста Степана Ленкавського. Тож чому сьогодні актуальні ті ідеї, які розробили основоположники українського націоналізму майже 100 років тому? Я відповім словами Ленкавського: допоки існує українська нація, існуватимуть інтереси нації і буде потреба в тій силі, яка ті інтереси захищала б у реальній політичній боротьбі. Тому націоналізм існуватиме, допоки існує нація.

- У такому разі, чи потребуємо розвивати сучасну ідеологію націо¬налізму 21-го віку? Чи має вона відрізнятися від націоналізму 20 століття?

- Звичайно, що так. Нація - живий організм, що розвивається. Сьогодні змінились умови існування нації, й ідеологія повинна давати відповіді на нові виклики. Це не означає, що така ідеологія є іншою, аніж та, що була на початку 20-го століття. Базові засади, як от захист інтересів нації, залишаються такими ж. Та оскільки нація розвивається, на кожному етапі її розвитку виникають нові інтереси, які треба обґрунтувати. Тому ідеологія розвивається разом з нацією. Але якою вона має бути? Ще на першому Установчому Конгресі Українських Націоналістів 1929 року націоналісти визначили кілька етапів розвитку українського націоналізму. Перший - етап визволення, другий - становлення держави, третій - етап її розвитку. На кожному з них націоналістична ідеологія має свої нюанси, зокрема програмові. Відповідно, ідеологія українського націоналізму 20 століття була визвольною.

Сьогодні українська нація перебуває на етапі становлення держави, тому ідеологія вже є державницькою. Це не означає, що ми повністю визволилися. Але означає, що головне завдання першого етапу виконано - ми здобули свою державу. Як писав Степан Ленкавський у Декалозі українського націоналіста: "Здобудеш Українську Державу - або згинеш в боротьбі за неї". Це було суттю національної ідеї на визвольному етапі. Далі найкращим інструментом самоорганізації і розвитку нації є власна держава. От сьогодні ми ніби маємо державу, але чому нація так некомфортно в ній почувається? Чому в цій державі не панує все національно-українське? Бо ж апріорі національна держава покликана захищати і розвивати ту націю, яка цю державу створила. Чому в нашій державі українська мова, культура, історія, церква, загалом все українське не є домінантне? Це означає, що ми поки що маємо державу тільки за формою, але її треба наповнити змістом. Зараз точиться багато дискусій щодо того, як сформувати націо¬нальну ідею на сучасному етапі. На мою думку, її суть зводиться до того, щоби наповнити українську державу національним змістом в усіх сферах її життя: культурно-духовній, соціально-економічній, суспільно-політичній.

- Чи є якісь особливості власне українського націоналізму?

- Дослідники націоналізму одностайно сходяться на тому, що не існує його універсального окреслення. Націоналізмів є стільки, скільки існує націй. Отож цілком своєрідним є й український націоналізм. Окрім того, що його я сьогодні називаю державницьким і що він покликаний розвивати власну державу, все більше приходжу до переконання, що він також повинен мати яскраво виражене соціальне спрямування. А тому я називаю український націоналізм також соціальним. Ми бачимо, що українці у своїй державі почуваються соціально незахищеними. Українці вимирають! На зорі незалежності нас було 52 мільйони. Минуло 25 років і нас залишилося трохи більше ніж 42 мільйони. За 25 років ми втратили майже 10 мільйонів. Що це означає? Що в межах століття ми можемо зникнути як нація. Постає питання: для чого захищати ідентичність нації, якщо вона зникне й не буде носія? Британський політолог каталонського походження Монтсеррат Гібернау називає головні риси ідентичності - це мова, культура, історія, релігія, територія. Подивіться, як за весь час Незалежності, а особливо в період панування антиукраїнського режиму Януковича, у нас намагалися відібрати мову, культуру, як зі шкільних підручників викидали цілі сторінки української історії, виштовхували нашу церкву і намагалися заповнити наш світ ідеями "рускава міра". Забравши все це, дуже легко захопити землю, бо яка різниця, кому вона належить, якщо ті, хто її населяє, не знають, ким вони є? Якщо українську націю ніхто не захищатиме і вона вимре, тоді постане питання: навіщо захищати культуру, історію, традиції, якщо немає носія? Це не означає, що не маємо захищати риси національної ідентичності. Та ми повинні якомога більше звертати уваги на соціальний захист. Тому сьогоднішній націоналізм є не тільки державницький, а соціально-державницький. Головне завдання - соціальний захист української нації. І це має звучати наскрізною рисою і в націоналістичній ідеології, і в націоналістичній програмі.

- В які періоди української історії відбувалися найбільші спалахи націоналізму? Що їх, як правило, викликало?

- Спалахи націоналізму завжди викликала небезпека для української нації. Зверніть увагу, що найбільшою ця небезпека була на початку 20 століття - після всіх тих валуєвських та емських указів Російської імперії про заборону української мови. Тоді й постали перші паростки організованого націоналізму. Саме у 20-х роках, коли імперія трансформувалася в більшовицьку державу і головним гаслом якої був інтернаціоналізм, тобто знищення всього національного, визріла ОУН як організована політична сила, яка стала на захист українськості. Бо всяка дія викликає протидію. Загроза стимулює максимальну консолідацію здорових національних сил. Невдов¬зі після цього розпочинається Друга світова війна. Два найбільші антиукраїн¬ські агресори - Совєцький союз та нацистська Німеччина знову загрожують самому існуванню української нації, бо війна йде на нашій землі, українці гинуть в обох окупаційних арміях. І знову український націоналізм максимально мобілізується і для збройної відсічі породжує збройну формацію УПА. Отож, найбільш боєздатні форми українського націоналізму завжди виникали тоді, коли існувала загроза українській нації.

- Чому націоналісти завжди наштовхувались на опір не лише ворогів-окупантів, а й українців? Чи оця боязнь націоналізму пов'язана у свідомості з нацизмом? Як можна вилікувати суспільство від цих нездорових асоціацій?

- Українці різних частин нашої землі дуже довго були під гнітом різних держав. Кожна з них докладала максимум зусиль, щоби зліквідувати боєздатний потенціал, щоб ми не визволилися і не створили власної держави. Зрозуміло, що в часи оновленої Російської імперії під назвою СССР робили все можливе, щоб обплюгавити український націоналізм. Бо він загрожував самій імперії, яка могла втратити свою частину під назвою Україна. Тепер, коли в нас є власна держава, ми повин¬ні робити все для того, щоб посилювати внутрішній потенціал нації і ліквідовувати всі ті негативні антиукраїнські міфи, які продукували наші поневолювачі. Біда тільки в тому, що за помахом чарівної палички це не відбувається. Для цього потрібні роки праці, адже люди з-поміж себе обирають владу. У постсовєцькій імперії українці були інфіковані російським імперським пропагандистським вірусом. Велика частина українського суспільства, заражена цим вірусом, обирала з-поміж себе таких самих заражених. А потім вони стояли на чолі держави і не докладали зусиль, аби ця держава позбулася колоніального спадку.

Яскравий приклад - війна на сході, яка стала успішною для російського агресора тому, що понад 20 років українська держава не докладала зусиль, аби подолати в цій частині Української держави проросійські настрої. Коли російський агресор прийшов на Донбас, велика частина населення зустрічала його, як свого. Не був подоланий цей нав'язаний свого часу совєцькою пропагандою стереотип, що "рускіє" - свої. Тому нині завданням Української держави є формування сучасної ментальності, психології української нації, долаючи те, що українцям нав'язували поневолювачі.

- З якими ідеологіями сьогодні мусимо боротися?

- Кожна доба породжує нового світоглядного противника. У 20 столітті таким противником для українського націоналізму був комунізм, який проголошував націю анахронізмом і закликав до її ліквідації. Не можна сказати, що сьогодні комунізм і загалом ліва ідеологія залишилася за бортом політичних процесів. Є ще її атавізми і з ними треба боротися не тільки в Україні, а й у світі. Он європейська вища школа тотально заражена вірусом неомарксизму, що формує уми нового покоління. Та сьогодні більш актуальним противником націоналізму є ідеологія лібералізму. Я його називаю другою стороною денаціоналізації, бо так само, як і комунізм, лібералізм проголошує, що нація повинна зникнути.

Сьогодні у світі відбувається процес глобалізації. Він не є добрим чи поганим - це об'єктивний процес. Технології і засоби комунікації розвинуті до того рівня, що люди легко спілкуються між собою у цілому світі, легко перетинають національні кордони. Таким є етап сучасного розвитку людської цивілізації. І у зв'язку з тим, що дуже крихкими стали націо¬нальні розмежування, надпотужні держави світу отримали більше можливостей впливати на слабші і підпорядковувати їх собі. Домінантна у світі ідеологія лібералізму стала світоглядною основою глобалізації. З її позицій, все, що нібито заважає спілкуванню людей: національні кордони, мови, звичаї, культури, традиції - має бути зліквідоване. Бо це нібито є тими кайданами, які сковують людей під час спілкування, тримають у рамках свого національного. Так говорить лібералізм, в основі якого лежить ідея особистої свободи людини. Отже сучасна теорія лібералізму говорить про непотрібність національного. А якщо так, то вона є головним противником націоналізму, як свого часу ним був комунізм.

- В одному зі своїх нещодавніх інтерв'ю Ви сказали, що в Європі зараз відбувається ренесанс націоналізму. Чому це відбувається саме тепер?

- Сьогодні вже мова не тільки про нівелювання культурних основ нації, а про ліквідацію самого інституту національної держави як такої в умовах глобалізації. І що більше загострюється оцей глобалізований наступ на інтереси нації, то більше це мобілізує внутрішні націо¬нальні сили. Адже дія викликає протидію. Сьогодні майже в кожній європейській країні велику популярність мають праві сили. Бо вони захищають національну економіку від міграційних потоків, а мову й культуру - від нівелювання. Чому європейські праві виступають проти Європейського Союзу? Бо насправді сьогодні в Європі відбувається будівництво однієї наддержави. Якщо візьмете політологію і прочитаєте, що таке унітарна держава, федерація і конфедерація, то зрозумієте, що справжнім прикладом конфедерації є Європейський Союз. Він має спільну валюту, політику, парламент. І ця наддержава нівелює національні основи країн-учасниць. Ліберальна ідеологія, що панує у західних державах, говорить про те, що націо-нальні основи повинні зникнути, бо так людям нібито легше буде спілкуватися декількома панівними мовами. Але якими мовами? Їхніми! Якщо так, то через їхню мову насаджуються їхні цінності та їхні економічні інтереси. Тому в нинішній Європі відбувається ренесанс націоналізму. Ідеологія лібералізму знищує національні основи європейських держав і це мобілізує їхні здорові внутрішні сили до захисту своїх національних інтересів. Тому націоналістичні партії зараз популярні.

- З початком реальної військової агресії Росії наше суспільство накрила патріотична хвиля. Націоналізм став модним. Та кожна мода - скороминуща. Що мусимо робити, щоб укорінити цю ідею у свідомості людей?

- Справді, зараз відбувся сплеск не тільки націоналізму, але й патріотизму, між якими є різниця. Бо патріотизм - це просто любов до рідної землі, а націоналізм - готовність її захищати. Не тільки, скажімо, вболівати за тих, хто воює на фронті, а й робити все можливе, щоб українці в боротьбі з агресором отримали гору. Зараз є спекулятивне намагання представників інших політичних сил використовувати популярні націоналістичні гасла за принципом "хочеш здобути політичну перемогу - говори людям те, що їм подобається". Якщо сьогодні популярна націоналістична програма, то ліберали, лівацькі сили і просто шахраї в політиці використовують словесні гасла для того, щоб прийти до влади, навіть не думаючи втілювати їх у життя. Тож треба розуміти, що є націоналізм як цілком нормальна реакція національного організму на захист своїх інтересів, є патріотизм, а є спекулювання.

Що маємо робити? Рецепт простий: що більше українців буде при владі, то більше наша держава буде українською не лише за формою, а й за змістом, і сприятиме тому, аби у світогляді українців домінувало українське, а не постколоніальне проросійське чи меншовартісне. Бо довге перебування в складі інших держав спричинило такий дефект української ментальності як меншовартість. Українці себе завжди почувають гіршими. Тому держава повинна всіма своїми засобами, органами влади формувати гідність українців.

- Ще у першій програмі ВО "Свобода" було написано, що Росія - стратегічний ворог України. Цю тезу не раз озвучував у своїх публічних виступах очільник об'єднання Олег Тягнибок. Чому ж тодішня влада не чула цього месиджу?

- Сама влада була проросійською, тому вона того й не бачила. При владі не було українських націоналістів, які би могли внутрішньо готувати українську державу до майбутнього зудару. Кравчук, Кучма - політики, сформовані в лоні російської культури. Ющенко - прозахідний ліберальний політик, Янукович - знову ж таки проросійський. Люди, які перебували на високих державних посадах, якщо й говорили цілком переконано про самостійну українську державу, то уявляли її як ще одну російську за змістом державу у Європі: з російською мовою, ментальністю, культурою. Тож як такі люди могли формувати боєготовність української нації до можливої війни з Російською імперією? Як вони могли позбавити українське суспільство тих пропагандистських пут, якщо протягом всіх цих років перебували у російському інформаційному полі? Для того, щоб розірвати цю ментальну пуповину з Росією, потрібна глибока за сутністю українська влада. В Україні до сьогодні такої влади не було.

Свого часу українські націоналісти говорили про те, що справжнє визволення, справжня національна революція - це не просто відокремлення України від Росії і встановлення адміністративних кордонів, а потреба відкинути штучно нав'язані українцям стереотипи російського суспільного життя. Цього не відбулося, тому насправді українська національна революція не завершилася.

- Фактично націоналісти як носії чіткої ідеології задовго до початку російсько-української війни знали, що її не уникнути. Чому цього не змогли передбачити прибічники інших українських ідеологій?

- Націоналістів було важко обманути прикритими хамелеонськими діями і пропагандою про "братні народи" - вони завжди мали найбільш загострене відчуття небезпеки. Небезпеки, що загрожує всьому національному. Не лише з історії, а й з реальної боротьби, що тривала протягом всього 20 століття, націоналісти побачили, що Росія добровільно зі своїх лабетів Україну не випустить.

Навіть перебуваючи в еміграції, ОУН у дискусіях із західними політиками доводила, що Росія ніколи не трансформується мирно, хоч ті намагалися переконати всіх, що Російську імперію можна подолати мирним шляхом. Біда в тому, що не тільки російська владна верхівка опанована імперським мисленням, а й увесь російський народ. Він міг сидіти в жеброті, голодний, босий, але протягом багатьох сотень років його душу розпирала гордість, що Московська держава знову когось завоювала. Тому українські націоналісти казали, що визволитись від російського поневолення можна лише шляхом національної революції, збройної боротьби. Коли виникла українська держава 1991 року, здавалося, що вони помилялися. Але 2014 рік показав, що ні. Україна була тим стовпом, на якому трималася імперія. Росія стала великою, потужною, знаною у світі лише тоді, коли зуміла захопити Україну. Тому всі 25 років вона ходила біля нас, як той кіт біля сала: як би, не помилившись, втягнути нас знову в імперське лоно. Не вдалося. І коли стало зрозуміло, що Україна між Азією і Європою обрала повернення до європейського дому і взяла курс на незалежне національне існування, Росія пішла на нас війною.

Якщо проаналізувати нинішні політичні сили в Україні, то серед них майже немає тих, які базують свою діяльність на основі ідеологічних принципів. Лише "Свобода" і деякі ліві сили донедавна були ідеологічними. Решта лише прикриваються ідеологічною машкарою, а насправді є навіть не партіями, а політичними проектами для захисту корпоративних інтересів олігархів. Тому важко судити, чому представники інших ідеологічних сил не передбачили війни в України, бо самі такі сили вже стали рідкістю в українському політикумі.

За матеріалами сайту ivano-frankivsk.svoboda.org.ua