Ольга Деркачова: Те, що в житті не можливе, завжди реальне в художній літературі

news-image: Ольга Деркачова: Те, що в житті не можливе, завжди реальне в художній літературі
З письменницею, доктором філологічних наук, професором ПНУ ім. В. Стефаника Ольгою Деркачовою зустрілись у кав’ярні, дуже схожій на ту, про яку йдеться в її третьому числом романі «Дім Терези».

Говорили про поезію, автобіографічні паралелі в її новій книжці, незвичну професію обіймальниці, а також про викладання в університеті, казки і Краматорськ, у якому вона недавно побувала. Словом, розмова вийшла щирою і різноплановою, пише Галичина

- Вітаю вас з виходом третього роману. Попри те, що він вийшов відносно недавно, вже встиг «обрости» означеннями від читачів, закономірно, кожен бачить у ньому щось своє. Як самі характеризуєте своє творіння, який його основний меседж? 

— Роман настільки швидко писався, що я навіть не була впевнена чи варто його так швидко видавати. Начебто рік його в собі носила, але написала менш ніж за два місяці. У мене був певний острах щодо того, як роман буде читатися і сприйматися. Тоді навіть не думала про меседжі. Ця історія була в мені, і я дуже хотіла, щоб її прочитали інші. Хотілося написати про людей, які не зв’язані офісними годинами, котрі можуть вільно керувати своїм часом, а також — про людську самотність. Мені хотілося донести, що обіймайлик — це добре як підтримка, але поки ти сам не захочеш вийти з цього стану, тобі ніхто не допоможе. Тобто ти сам маєш захотіти, принаймні навіть зателефонувати дівчині, яка працює обіймайликом, і не боятися сказати: «Мені погано, приїдьте обійміть мене».   

- Головний персонаж роману Тереза працює обіймайликом — людиною, яка за гроші обіймає тих, кому зле. Доволі рідкісний фах, як на мене. Що саме наштовхнуло вас наділити її такою незвичною професією? 

— Я вірю в силу обіймів. Розумію, що обійми не врятують ситуації, не підкажуть правильного рішення, але коли тебе щиро обіймають, тобі передається енергетика іншої людини, і ти розумієш, що маєш точку опори і можеш рухатися далі. Коли є той, хто може тебе обійняти, ти відчуваєш його тепло і розумієш, що не все так трагічно і погано. 

Усе вийшло випадково. Я живу недалеко від лікарні для душевнохворих і час від часу бачу, як люди йдуть з лікування, хтось втікає... Одного разу йшла повз, почула крик, бачу, як старша жінка в чомусь переконує молодшу. З молодою жінкою істерика, плачі, крики, розумію, що вона є пацієнткою цієї лікарні. і я ні до чого мудрішого не додумалася, аніж просто підійти і обійняти її. Обіймаю й кажу: «Чого ти плачеш? Ти така красива, навіщо ти плачеш?». Вона зупиняється, шок у неї, шок у мами, шок у мене. Продовжую її міцно тримати в обіймах, вона заспокоюється. І тоді мама запитує мене: «А ви лікар?». Відповідаю: «Ні, я письменниця». Потім ми поговорили з нею про кохання, викликали таксі, я посадила їх в машину і більше ніколи не бачила. Піднімаючись сходами додому подумала: «Це так гарно — обіймати людей... Якщо виженуть з роботи, піду обіймальницею» (сміється). Потім виникла ідея вивести головну героїню, яка працює обіймайликом. Те, що в житті не можливе, завжди реальне в художній літературі. Все ж таки з мене краща авторка малої прози, тож героїня з такою професією дає можливість побудувати роман як мозаїку з різних історій і сюжетів. Зрештою я так і зробила. Єдине, на початку думала, що це будуть історії тих людей, яких вона обіймає, але потім зрозуміла, що буде неетично виносити їх назагал, і тому написала про тих людей, які оточують обіймальницю та населяють її будинок.   

- В якому місті розгортаються події роману, адже, як на мене, воно є повноцінним персонажем роману? Це Івано-Франківськ?

— Я шалено люблю місто, урбаністику. Так, це Івано-Франківськ. Там, звісно, немає прямої назви міста, але коли писала «Дім Терези», то думала про Франківськ, «стометрівку», наші кав’ярні, спальні райони... З мого балкона відкривається краєвид на будинок, не знаю, що в ньому є, але придумала про нього таку історію, що це дім Терези. 

- Якщо провести паралелі між Терезою та Ольгою Деркачовою, чи є між ними спільні риси, звички, уподобання, мрії?

— Чесно, не знаю. Коли пишу персонаж, з одного боку, дивлюся на нього відсторонено, з другого — пропускаю крізь себе. Звісно, в Терези є щось моє, так само, як і в Толі, Іллі, Марусі, бо я написала про них історії. Але так, щоби, скажімо, я використала автобіографічні моменти... Ой, є й автобіографічні (сміється). Тереза працювала в університеті, і я працюю в університеті. Взагалі дуже люблю писати про викладачів, університет — це моє рідне, дороге і є частиною мене. А ще моя героїня любить поезію, я також страшенно люблю поезію, не уявляю свого життя без віршів. Наприкінці роману є момент, коли Тереза дарує жінці жовті квіти. Це також ситуація з мого життя. Колись йшла «стометрівкою» з квітами і жінка в інвалідному візку каже мені: «Подаруй мені квіточку, такі квіти росли на городі в моєї мами». 

- У романі ви порушили чимало актуальних соціальних проблем, таких як насилля в сім’ї, адаптація учасників АТО до мирного життя після повернення з передовоїѕ Наскільки важливо вам було висвітлити в романі гострі соціальні проблеми сьогодення? 

— Тут не йшлося про висвітлення чи невисвітлення цих тем, вони є частиною нашого життя, і не писати про них означає брехати. Зрозуміло, що коли «атовець» повертається з війни, то не все так просто і легко. Якщо, наприклад, людина працює у сфері освіти, то рано чи пізно вона зіткнеться з випадками домашнього насилля. 

Це те, що є в нашому житті. З одного боку, я все придумала, а з другого — нічого не збрехала. Не вважаю, що це якийсь плюс і перевага роману, просто написала про те, що є. Не даю порад, як з цього вийти, натомість пропоную один з варіантів, як вийшли з цих ситуацій мої герої. Знаю, деяких читачів обурює, що Маруся втікає від домашнього насилля, більш войовничі жінки вважають, що вона повинна була боротися. На що їм кажу: «Визнаю і боротьбу, але моя героїня вирішила, що в її ситуації краще просто втекти, забути минуле і жити далі». Тобто для неї втеча — це оптимальний варіант, тому що іноді, втікаючи, ми не здобуваємо нічого, а іноді здобуваємо перемогу. Тереза, коли втікала, не виграла нічого, Маруся — виграла. Кожному своє. 

- У романі використано вірші Богдана Томенчука. Чому вирішили доповнити свою прозу поезією саме цього автора?

— Оскільки моя героїня любить читати вірші, і це вона робить в одній зі сцен, захотілося вивести автора цих віршів, поета. Далі цей персонаж запрацював у творі, і я подумала, що роман, в якому є поет і немає віршів, міг би бути, але мені здалося, що це буде неправильно. Оскільки мій герой-поет — найкращий, він був достойний найкращих віршів. Поезія Богдана Томенчука мені подобається, це високоякісна література. Сама я так не написала би, і це був би жіночий голос, а все ж таки у моєму романі поет — чоловік. Я спитала в Богдана Томенчука дозволу на використання у своєму творі його поезії, потім «скинула» йому частину роману з його віршами. Він усе перечитав і дав згоду. На вірші є окремо підписана угода, яка зберігає авторські права за Богданом Томенчуком.

- Без яких речей Ольга Деркачова не уявляє свого ідеального дня?

— Ідеальний день не може бути без книги, кави, родини, університету... Я так хаотично кажу, але це не означає, що розставляю певні пріоритети. Коли завершується ідеальний день, ти сідаєш біля вікна, дивишся на той ліхтар, який горить, і у тебе з’являється відчуття жалю, що цей день минає. 

- Ви неймовірно активна викладачка університету, організовуєте читання просто неба, квести, літературні бранчі... Складається враження, що зі студентами ви радше подруга, аніж строгий професор. Чи справді це так?

— Таке складається враження, насправді це не так. У форматах читань, квестів я більше мудрий скеровуючий. Тут рівень інтимізації посилюється. Коли ми можемо разом зі студентами сісти втомлені і з однієї пачки їсти чіпси чи соломку, такі речі зближують людей. Але в аудиторії ми знаємо, що наш кордон — це викладацький стіл. Все ж таки в університеті мають бути порядок, дисципліна і навчання. Тут демократія не працює. Коли ти зі студентами подружка, ти їх не навчиш. інше питання, що у нас якось так сприймають, що викладач має бути заскорузлий, має вчепитися намертво за кафедру, стояти і «втирати» півтори години щось студентам. Нині час диктує цілком інший формат викладання. 

- Разом з Соломією Ушневич ви досліджували літературні казки Великої Британії, Німеччини, Австрії, Польщі. Чи маєте на меті продовжити цю роботу? і як гадаєте, чому так важливо читати казки як дітям, так і дорослим?

— Якось так сумно з казками. Ми вже почали назбирувати матеріали для досліджень казок Франції, Америки, а в університеті скасували курс дитячої зарубіжної літератури, ці підручники писали під цю дисципліну. Тепер немає дисципліни і, на жаль, немає підручників. Ми були неготові до цього, тому що неправильно, коли майбутньому вчителю скасовують такий людинотворчий предмет, як дитяча зарубіжна література.

У літературній казці багато з фольклорної казки, яка дає нам розуміння сучасних суспільних явищ, тому що фактично все повторюється. Важливо, щоб дітям читали казки, щоб вони самі їх читали, тому що казка — це віра в диво. Переконана, що люди, які дорослішають і втрачають віру в диво, нещасні. Тому що коли ти не віриш у диво, воно з тобою і не трапиться, а дива ходять поруч і шкода їх втрачати (усміхається). 

- А яка ваша улюблена казка і чому? 

— Улюблених у мене декілька. Це «Пригоди Аліси в Дивокраї», «Аліса в Задзеркаллі» Льюїса Керрола та «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. Це мої улюблені казки з дитинства. Такі химерні.

- Нещодавно ви повернулися з Краматорська, з якою місією їхали на схід України, які думки і враження звідти привезли?

— Мене запросили на обласний фестиваль, присвячений творчості Василя Стуса. Враження неймовірні! Це перший культурно-мистецький захід після звільнення Краматорська.

Наша проблема в тому, що ми готові сприймати стереотипи і не дошукуватися істини. Ми звикли мислити, що Краматорськ — це російськомовна територія, проросійське місто і все. А це не так. Це українська територія. Той же фестиваль Стуса був український, він не був двомовний, бо так зручніше. Це дуже важливі моменти. Виникає єдине питання, кому було вигідно, щоб всі мовчали і дивилися, як Росія впроваджує там свої порядки, закони, політику, тому що це були очевидні і прозорі речі.   

- Наскільки знаю, Краматорськ не є для вас чужим, адже там працювали ваш прадідусь Станіслав Уляновський та бабуся Олена Уляновська. Як це місто змінила війна і чи змінила взагалі? 

— Війна змінила людей, я не знаю, які люди були до того, але вони самі кажуть, що змінилися. Звісно, що там не вистачає культурно-мистецького життя, але знову ж таки, це не їхня вина, вони роблять по максимуму, що можуть, з майже нульовими бюджетами. Трішки дивним і химерним мені видається те, що в місті немає театру, філармонії. Це не можуть зробити звичайні громадяни, має бути певна державна політика. 

Не можу сказати, що там є мої корені, тому що ні прадідусь, ні бабуся там не народилися, жили певний час. із Краматорськом пов’язана сумна історія, саме звідти репресували мого прадідуся, після чого він зник безвісти.

- Ви уже встигли презентувати «Дім Терези» в Слов’янську. Як пройшла презентація? Наскільки українська книжка затребувана на сході? 

— Не повірите — затребувана. Є затребуваною хороша книжка. Ми маємо альтернативу запропонувати цю книжку українською чи російською. Досить часто цієї альтернативи не було. У них була хороша російська книжка, а українська, якось так ставалося, до них не доходила. Тепер ця альтернатива є. Література має бути доброякісною. Якщо хороша книжка написана українською мовою, навіть якщо людина не дуже її знає, все одно прочитає, це її не зупинить. Знову ж таки мова моєї презентації була українська, мені ставили запитання українською, читала уривки з «Дому Терези» українською, це не викликало ні в кого дискомфорту. Були розуміння, співчуття, співпереживання моїм героям. Було дуже зворушливо, коли до мене підійшла жінка і каже: «Мені так хочеться вам щось подарувати, але я не маю нічого, крім яблука». А я їй відповідаю: «В романі багато яблук, давайте» (сміється). 

Немає цього стереотипу про ворожі один одному схід і захід. Ніякі ми не ворожі, у нас є спільні земля, кров, література, мова, ми всі — українці. Не можна нас ділити на схід, захід, південь, центр. Як на мене, зараз найважливіше — їхати одне до одного і слухати історії одне одного. Тому що справжніх історій, особливо там, не на один роман.


Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter
Опубліковано: 26.03.2018 21:15