Шпитальний янгол. Волонтер Єлизавета Масляк з Франківська про героїв АТО

Єлизавету Масляк у Франківську знають як організаторку перших велокарнавалів і благодійних вечорів для онкохворих дітей. Нині Ліза мешкає у Києві, працює юристом, а весь вільний час волонтерить у столичному шпиталі.

Основна її робота – повідомляти про поранених, поширювати інформацію у соцмережах, на сайті «Герої АТО» тощо. Далі – її власна розповідь, пише Репортер.

Першою людиною, про яку я написала в соцмережі, був Олег Івахнюк. Прийшла до шпиталю, бо мене попросили знайти ліки для однієї людини. Принесла, випадково зайшла в сусідню палату. А там лежав Олег. Був у дуже важкому стані. Стояла там і мало не плакала. Розпитала, що треба, швидко пішла в аптеку, все купила, принесла. Розговорилися, а він – із Калуша…

Потім до нас потрапив Андріан Волгін. Він дуже підтримував Олега, навіть сам після операції, з набряклим носом, ходив до нього. Ми інколи використовуємо, в хорошому значенні цього слова, здоровіших, аби йшли до важчих поранених, допомогли, розговорили.

Якщо знаходжу нових хлопців, довго спілкуюся, питаю дозволу, аби про них написати, переконую, що це важливо. Їх ще треба переконувати, що вони герої! Є у нас такий Володя. Раз каже: «Добре пишіть, але не кажіть, що я герой, бо я підвів своїх побратимів, вони втратили бойову одиницю».

Але багато хлопців проти розголосу, бо родичі не знають, що вони воюють чи що поранені. У когось мама з хворим серцем, у когось вагітна дружина… Без поширення інформації дуже важко знайти кошти. Але знаходимо.

Я кайфую, коли дізнаюся, що сьогодні будемо міняти матраци. Ми з дівчатами беремо ті простирадла, все розриваємо, викидаємо, міняємо. Хлопці самі радіють, бо більшість матраців старі та – як губки для миття машин. Потім поранені мають проблеми зі спиною, пролежні.

Найважчим ми всім поміняли матраци. Було таке, що хлопців переводили в іншу палату, то вони ці матраци забирали з собою, бо лиш на них і відсипаються. Дуже не вистачає звичайних простирадл. Рани кровоточать, треба постійно міняти.

Друга проблема – шахраї. От, лежить боєць з якогось села, біля нього мама, яка не знає, куди звернутися. Якраз на таких і заробляють шахраї. Дуже хочеться донес­ти рідним бійців, самим хлопцям, аби не довіряли всім фондам, не давали особистих даних. Але я думаю, що має бути якийсь орган, який би цим займався, контролював.

Наші хлопці дуже скромні – нічого не просять. У них може не бути води, а вони кажуть: «Усе нормально». Але ми вже їх знаємо, можемо зайти в палату, подивитися одним оком, побачити, чого нема, і принести.

Шпиталь – закрита військова частина, вхід до якої по ідеї мав би бути обмежений. Але медики не можуть цього зробити, бо люди приходять, допомагають. Зустрічала дідуся. Такий старенький, зіг­нутий, приїздив з сумкою яблук. Заходив у кожну палату, роздавав яблука, плакав і дякував хлопцям.

А бувають такі дні, що коридори порожні… Мені часто говорили: «Тобі нема чим зайнятися, що ти туди ходиш цілими днями?». Але переважно це говорять люди, які там ніколи не були.

Хлопці не люблять слово «психолог». Тоді в них вмикається якесь протистояння, мовляв, «що я – ненормальний, що до мене психолог ходить?». Звісно, психологам варто працювати, але в такому форматі: друг – другові.

Найтяжче для мене, коли ти допомагаєш якомусь бійцю, говориш із ним, а назавтра дізнаєшся, що він помер. Ти багато думаєш: Чому воно так? Я би могла щось змінити? Чому мене не було поруч?

Київський шпиталь має велику увагу людей, а от на периферії – значно менше. Поїхали раз у Житомир, а там поранені хлопці лежать на ліжках прямо у військовій формі! Привезли їм допомогу, то все розбирали – майки, шорти, засоби гігієни. Дехто з них не може собі купити найнеобхіднішого, бо не має звідки, не хоче, аби про нього знали. Мовчить і нічого не скаже.

Для мене один із прикладів сили – Вадим Свириденко. У нього ампутовані чотири кінцівки. Він лежав у опіковому центрі Києва. Біля нього завжди вагітна дружина. Бувало, й по три години з ним говорили. Він сам медик, бачив, що чорніють кінцівки, розумів, що будуть ампутувати. «І дружина знала, але вона була біля мене, їй не було страшно і мені не було страшно», – казав мені Вадим. Зараз вона вдихнула в нього друге життя.

Коли до нього приходили психологи, то плакали, виходячи з палати. Вадим – приклад для хлопців, для всіх. Слухаєш його і розумієш – є куди рухатися, треба працювати, розповідати про них.

Якось ввечері зайшла в палату, розносила тістечка, а там хлопець один. Розпитуюся, що з ним. Він піднімає ковдру, а в нього вся нога у шлангах, з яких стікає кров. Ніхто з рідних не знав, де він. Сказав, що з мамою говорив ще тиждень тому, телефона не має, а номера її не пам’ятає. Я не вийшла з госпіталя, поки не знайшла її. Всіх на ноги підняла. Коли дзвонила, то перше її питання: «Живий?». Я дала хлопцю трубку, він розплакався, там мама плаче, і в мене сльози.

Найкращим подарунком на день народження було те, що наш Данило Семчишин з Калуша якраз того дня почав рухати ногою, а була загроза ампутації. Ми ним дуже гордимося – його позитивом.

Вони варті елементарної вдячності за свій героїзм. Дуже хочеться, щоб усі це зрозуміли. Так, у всіх є сім’ї, робота, але наразі ми не можемо бути осторонь спільної боротьби. А наші хлопці, вони зараз попереду – сини, татусі, братики.