І «брат» пішов війною...


«Товаришу москаль, на Україну зуби не скаль», — застерігав поет Владімір Маяковскій (переклад Л. Первомайського). Але кремлівський «наполеон» Владімір Путін знову не прислухався до цієї мудрої поради, хоч уже двічі підмочував свою репутацію на одному і тому ж — на підтримці невдахи Януковича. Путін захотів маленької переможної війни в Криму, однак він її розпочав не лише для «підсушування» свого авторитету в очах російського шовіністичного обивателя...

Порятунок «соотєчєствєнніков»

Сценарій для цього Росія обрала уже випробуваний на Грузії — абхазький: «защіта соотєчєствєнніков». Їх у «п’ятій колоні» в Криму чи не найбільше, оперативно знайшовся серед колишніх кримінальників оперетковий «прем’єр» Аксьонов, який формально оголосив про визнання «легітимного» Януковича і попросив «допомогу» в Москви. 

І Росія напала на Україну — підло, без попередження (хоч кремлівська пропаганда ще досі активно експлуатує тезу про віроломний напад гітлерівської Німеччини на сталінський СССР), під акомпанемент неймовірної брехні про загиблих у Криму «соотєчєствєнніков», переслідування російськомовних і т. п. Усе вийшло «по-братськи»: не визнаючи українців за окремий народ, вважаючи їх та росіян одним народом, у той же час беруться захищати «соотєчєствєнніков» від «українізації». Така логіка на голову, звичайно, не налазить, і Путін може позмагатися в цьому з Гітлером з його «порятунком» у 1938 році німців у Судетах. 

«Ісконно русская зємля»

Саме таку фразу часто чути від багатьох кримських «соотєчєствєнніков». До самого розпаду СССР Крим був «партійним відстійником», куди пакувались на пенсію партійні секретарі та високі військові чини. Нині ця категорія є чи не найбільш ядучою в своїй українофобії. Наскільки Крим є «ісконно російським», з’ясуємо в короткому історичному екскурсі.

Відомо, що після першого відомого за назвою населення Криму кімерійців (XII ст. до н. е.), греків, що заснували в VI—V ст. до н. е. на узбережжі Криму свої колонії, Скіфської держави в Криму, що існувала до другої половини III ст. н. е. і була знищена готами, в 988 році князь Київської Руси Володимир, зайнявши Корсунь (Херсонес), прийняв тут хрещення. При Володимирі Красному Сонечку Крим, за словами Карла Маркса, належав Русі, а з XII ст. велика частина півострова стала половецькою (кипчаківською). Монголо-татари вперше потрапили до Криму в 1223 році, і з того часу починається татарська історія цієї землі. Промовистим є такий факт: у середньовічному Криму українська мова не була рідкістю, нею писали листи в Литовське князівство, а деякі кримські хани вільно розмовляли українською. У 1783 році Крим анексувала Російська імперія. У травні 1944 року сталінський режим депортував весь кримськотатарський народ із Криму — майже 194 тис. осіб, із яких понад 30 тис. — загинули. Пізніше було виселено ще понад 225 тис. татар, болгар, греків, вірмен та ін. А перед тим, у перші дні війни в 1941 році, з Криму депортували й 50 тис. німців, які жили тут ще з часів цариці Єкатерини II. (Нині демографічна ситуація в Криму така (за переписом 2001 р.): 60,4% — росіян (1,45 млн.), 24% (576 тис.) — українців і 10,2% (245 тисяч) — татар.)

Внаслідок брутальної депортації корінного народу — татар у Крим прийшла економічна руйнація. Сьогодні ніхто не повірить у те, що наприкінці 1953 року на весь Крим було лише 3 хлібні магазини, 18 — м’ясопродуктових, 8 — молочних. Початки рішення про передачу Кримської области зі складу РРФСР до складу УРСР потрібно шукати саме в трагічному для півострова 1944 році.

«Подарунок Хрущова»

Жодного «подарунка Хрущова» не було. Фактично в 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати й вкрай занедбаний і вилюднений Російською РФСР Крим. Перша хвиля російських переселенців до Криму не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевости. Ще важче переселенцям давалася складна й специфічна культура землеробства. Сади, виноград, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті. У 1950 році в Криму вже так були дораздувалися, що середня урожайність зернових культур тут становила 3,9  ц/га, коли в 1913-му була втроє вищою — 11,2 ц/га. 
Зять Хрущова — Алєксєй Аджубей згадував, як під час поїздки в 1953 році в Крим чільника КПРС М. Хрущова неабияк вразили галасливі натовпи російських переселенців із Поволжя і північних областей, які перепинили його машину. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, брак харчів, вимагали допомоги. Вони кричали Хрущову: «Нас пригнали!». З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картоха здєся нє растьот!», «Капуста в’янєт!». «Чого ж ви їхали у Крим?» — питав Хрущов. — і натовп заволав: «Нас обманули!».

Після того Хрущов заходився «дарувати» Крим Україні. Аргументом, чому цю територію треба передати українцям, стала фраза: «Там южанє нужни, кто любіт сади, кукурузу, а нє картошку». 

Але понині Крим — не самодостатня територія: себе прогодувати може лише на 30%, практично весь півострів п’є дніпровську воду, і то не цілодобово, та зрошує нею свої поля. Отримуючи ззовні ще й 80% електроенергії, Крим є економічно дуже вразливим, і в разі відокремлення від України має шанс це все втратити. Ці економічні важелі впливу можуть виявитися більш ефективними, ніж навіть військові. Звичайно, якщо Україна не матиме проблем і з південно-східними областями.

Геополітична поразка Путіна

Характерно, що до початку воєнних подій в лютому 2014 року опитані перед цим службою «Deutsche Welle» західноевропейські політологи не очікували загострення сепаратизму в Криму та військового втручання Росії. «Росія не піде на військове втручання в Україні, в тому числі в Криму, — аргументував один із них — ў. Манротт, професор кафедри політології університету в австрійському інсбруці. — По-перше, це завдало б величезної шкоди відносинам Росії з ЄС і США, а по-друге, і це вагоміший аргумент, українська армія може чинити серйозний опір».

Лише З. Бжезинський на сторінках «The Financial Times» припустив, що Росія може штовхнути Україну в руйнівну і небезпечну для міжнародної спільноти громадянську війну, а також М. Саакашвілі з трибуни київського Майдану передбачив майбутні дії Росії після сочинської Олімпіади. 

І Путін пішов на крайнощі, скориставшись шансом, який Росія стільки років готувала, і, мабуть, далі сподіваючись на мляву міжнародну реакцію, як це було у війні з Грузією в 2008 році. Путіну в Криму йдеться не лише про «підсушування» свого підмоченого авторитету і, звичайно, зовсім не про Януковича, втеча якого драматично для Росії змінила ситуацію в Україні. Кремлівський вождь, ставши одним із найбагатших у Росії і, кажуть, у світі мільярдерів (тож Янукович мав на кого рівнятися), досі ще й не позбувся маніакальної імперської мрії, яку Росія без України не має жодних шансів втілити в життя.

Але і це не єдина причина нахабного нападу на Україну. Сепарація Криму з його подальшою анексією дає Росії можливість взяти під контроль перспективні проекти розвідки і видобутку газу в Чорному морі, які розпочала Україна із залученням европейських і американських компаній, і таким чином позбавити Україну доступу до родовищ вуглеводнів у морі та витіснити західні компанії.

Проте якими б мотивами не керувалася Росія, її вторгнення на українську територію у світі сприйняли не лише як викличну зухвалість, а й як політичну неадекватність російського керівництва. Не випадково канцлер Німеччини А. Меркель сказала, що Путін, з яким вона спілкувалася на тему війни Росії проти України, втратив зв’язок із реальністю.

Отож російська агресія проти України поставила світ на межу воєнного конфлікту. Европа та Америка її сприйняли як російський виклик їм. США пригрозили Росії санкціями, замороженням російських активів і міжнародною ізоляцією. Великобританія, США і Канада відкликали своїх послів із Москви. Сім країн — членів «Великої вісімки» скасували свою участь у червневому саміті в Сочі і т. ін.

А позаблокова Україна, якій нині доводиться розплачуватися за свою розвалену армію, дурнувату військову політику та безглузді мрії про мирних сусідів, тим часом звернулася по допомогу до НАТО. Сьогодні і найбільшим евроскептикам уже стало зрозуміло, що Україна поряд із таким сусідом, як Росія, може зберегти свій суверенітет і незалежність лише в приєднанні до ЄС і НАТО. Тоді «товаришу москаль, на Україну зуби не скаль» буде більш аргументованим...