Загинув з дитячим малюнком біля серця. Пам’яті воїна Богдана Кручака з Прикарпаття


У будинку сім’ї Кручаків на комоді стоїть три фотографії. На першій – серйозний хлопець в однострої з гострими рисами обличчя та автоматом в руках. На другій – юнак у білій сорочці, що тримає диплом магістра. Третя світлина – усміхнений військовослужбовець сидить на передньому сидінні авто і весело махає рукою.

На всіх трьох фото – Богдан Кручак, який боронив Україну в боях на сході й загинув 14 січня 2023 року. День похорону запам’ятався криком батьків, квітами на дорозі і рясним дощем. Односельчани казали, що це небо плакало за Богданом, розповідають на сайті Рогатинської міськради.

У шухлядах комода під портретами – речі загиблого захисника. Годинник, документи, флешки, військова форма… Три шухляди теплих спогадів, які батьки та сестра бережуть на згадку про свого світлого воїна.

Батько Богдана шукає світлини сина з дитинства та юності, показує їх і перепитує, чи підійдуть для історії. Я фотографую всі фото, які він мені дає. Кожне з них – маленька історія

Ось історія про те, як у нашу сільську школу привезли великого м’якого лева, і всі діти, хто прийшов у той день, мають фото на плюшевому царі звірів. А ось фото із вручення похвальних листів за високі досягнення в навчанні. У Богдана такі є з кожного року, бо він завжди добре вчився. А ще є фото, де він у формі після армії, а поряд – батьки, сестра і маленька племінниця. Всі усміхаються й пишаються Богданом.

Батьки полеглого захисника наввипередки відповідають на мої запитання – хочуть якомога більше розказати про свою дитину. Таке враження, ніби цими теплими словами-згадками вони намагаються продовжити його життя. Але їхньому синові тепер назавжди 25.

“Спершу допомога батькам, а потім – ігри”

Богдан Богданович Кручак народився 27 червня 1997 року в селі Долиняни, що на Франківщині.

«У дитинстві ми завжди були разом, допомагали одне одному, підтримували. Але я, певно, раніше не усвідомлювала, що в мене такий класний брат. Ми завжди були разом, дуже любили один одного, хоча ніколи про це не казали», – розповідає Богданова сестра Зоряна Денис.

 

Та сама Зоряна, з якою в юності разом ходили на дискотеки, гуляли допізна і часто жартували. Впродовж усієї розмови вона не стримує сліз. Але дуже хоче, щоб усі знали, який у неї хороший брат.Вони змалку були опорою та підтримкою один для одного. Ніколи не робили шкоди, не засмучували батьків. З дитинства Богдан і Зоряна були для них помічниками на городі чи по господарству. В селі завжди знайдеться робота, і вони хотіли бути корисними – наприклад, несли удвох одне відро води з криниці, щоб батькам було трохи легше. Їх ніколи не примушували до роботи, каже подруга, це бажання допомогти завжди було щирим і природним.

У школу сестра з братом завжди ходили разом, а потім так само поверталися. Часто маленька Зоряна чекала кілька уроків під дверима класу, де навчався Богдан, щоб разом піти додому.

Під час зимових свят Зоряна не може не згадати, як на Святвечір вони завжди їли з кутю з однієї миски, часом навіть однією ложкою по черзі. Тепер ці спогади гріють серце, але кутя вже смакує зовсім не так… З дитинства Богдан Кручак цікавився історією та політикою: дивився історичні програми по телевізору, читав багато книг і газет.

“Мені завжди було нудно шукати якусь інформацію для уроків до школи, а він тим цікавився, завжди був у курсі новин і того, що відбувається в Україні”, – згадує Зоряна.

“Служити мають усі, хто вміє тримати в руках зброю”

Богдана мобілізували до складу ЗСУ в липні 2022 року. Коли отримав сповіщення, батько переконував, аби почекав трохи – може, ситуація зміниться на краще. Але хлопець відповів, що рано чи пізно воювати доведеться всім.

Він розраховував, що піде на рік, а потім повернеться, і замість нього піде хтось інший. Хоча й розумів, що війна – то не “строчка”. Але хай там як, хлопець був переконаний: відслужити повинні всі, хто спроможний тримати в руках зброю.

Богдан служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді на посаді старшого навідника гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-ї гірсько-штурмової роти. Подруга воїна Анжеліка розповідає, що також просила друга, щоб той не йшов на фронт. Але він був непохитний.

“Досі картаю себе за те, що не змогла його зупинити, – зізнається дівчина. – Для мене Богдан – приклад мужності та справжнього чоловіка. Він – моя вредна булочка, яку я ніколи не забуду. Він завжди буде моїм героєм, я розповідатиму про нього всім. Завжди сильний, мужній та справедливий. Я не дам згаснути згадці про нього. Він був, є та буде в нашому житті”.

 


Богдан Кручак у військовій формі на рідному подвір’ї.

Сестра Богдана згадує: “Коли братові повідомили, що він буде служити в піхоті, було помітно, що він засмутився. Якою безстрашною не була б людина, але він розумів, що йде туди, де смерть. Моєму молодшому синові було лише 4 місяці, коли брат йшов на війну. Він тоді довго стояв над колискою і дивився на дитину. Ніби розумів, що може більше його не побачити. Я наздогнала його в коридорі, міцно обійняла… і більше вже не бачила живим”.

Батько захисника розповів, що якось восени Богдан зателефонував і сказав, що їх посилають на штурм:

“Посадка, два дерева, а у хлопців зі зброї – самі автомати. Тоді більшість відмовилася, але з часом таки штурм відбувся. Богдан вижив. Тоді три дні хлопці не мали що їсти та пити, бо волонтерів, які довозили воду та їжу, розстріляли вороги”.

На базі неподалік передової було багато їжі та води, але довезти до позицій її було дуже важко. Тому молодші хлопці часто серед ночі мали йти туди кілька кілометрів по їжу.

“З фронту Богдан часто писав мені повідомлення. Іноді просто надсилав плюсик, аби ми знали, що живий. Коли виходив на позиції, там часто не було зв’язку. А коли телефонував до батьків, то вони вмикали гучномовець, і ми всі його слухали. Це вже стало таким собі ритуалом”, – згадує сестра Богдана.

Часто він телефонував серед ночі. Якось подзвонив і сказав, що їде додому й рано подзвонить. Всю ніч його мама Катерина не спала, думала про те, що спече для сина, що йому приготує, хвилювання забирало сон.

Вранці в побутових справах – подоїла корову, брала воду з криниці, аж раптом зателефонував Богдан.


“Сину, ну ти де? Коли будеш вдома?! А він відповів, що тепер його дім – база, де вони відпочивають після передової, – зітхає жінка. – Сина мали замінити в грудні, на два тижні відвести з передової. Але командування іншої бригади відмовилося замінити наших хлопців. Умови там були нелюдськими – просто вириті рови, покриті клейонкою. Перед тим поштою Богдан переслав додому старий літній спальний мішок, набір для гоління – бо в них там однаково не було можливості ним користуватися…”.

Про життя на фронті він говорив мало, був стриманим. Якось на емоціях розповів як із побратимами забирали тіла загиблих. Тоді було багато грязюки, і коли обстріл ненадовго припинився, хлопці, місячи болото й загрузаючи по коліна, змогли забрати п’ятьох полеглих. Проте одного довелося залишити – вороги відкрили вогонь і не дали забрати тіло…

Коли дзвонив, то батьки відчували його настрій. Богдан часто запитував, чи пішов хтось з села їх замінити.

– Бодю, ти сильний. Ми будемо за тебе молитися, ти будеш живий, – повторювала жінка синові.

–  Мамо, з усіх, хто зі мною прийшов на фронт, лишився тільки я один, – часто згадує вона тепер його слова.

“Лікуйтеся, аби були здорові…” – і зник зв’язок

Останній раз Богдан дзвонив до свого батька на Святвечір, 6 січня 2023-го. А вранці 9 січня зателефонував матері. Тоді вони довго говорили: син розповідав, що мають зробити, коли прийде з фронту влітку, побажав швидше одужати, бо Катерина застудилася. “Лікуйтеся, аби були здорові”, – останні слова, які Богдан сказав матері перед тим, як зникла мережа.

В обід написав сестрі, що йде на позиції. Це було його останнє повідомлення.

14 січня 2023 року, коли Богдан був на передовій поблизу населеного пункту Спірне Бахмутського району на Донеччині, у бліндаж влучила міна. Він загинув від смертельної контузії.

Про це розповів побратим Володимир, який тоді був із Богданом на позиціях.

Вперше вони побачилися в серпні 2022 року. Володимир після поранення став командиром відділення, в яке потрапив Кручак.

“Під час бойового злагодження Богдан вирізнявся з усіх хлопців скромністю, охайністю і вихованістю. Був мовчазливий і дещо замкнутий, але це лише на перший погляд. На початку я запитував хлопців: Богдан взагалі розмовляє, чи тільки слухає? Але маючи досвід роботи з людьми, я знав, що йому потрібен час, щоб роздивитися інших і зрозуміти, на кого можна розраховувати та може покластися”, – пригадує Володимир.

 


Богдан Кручак під час військових навчань.

Товаришувати почали під час навчання на полігоні, де багато спілкувалися. Далі – фронтові будні.

“Усе відділення разом жило у старій хатині. Хлопці були дружні, всі роботи виконували гуртом – не потрібно було розподіляти обов’язки. Їжу готував той, хто був вільний, Богдан теж нерідко частував нас своїми стравами. Коли підрозділ почав нести бойове чергування на передовій, ми з Богданом залишилися в селі. Тоді ще більше здружилися, і було відчуття, що знаємо один одного дуже довго. По-дружньому я кликав його Богдик”, – каже побратим.

Володимир згадує, що коли перші хлопці з відділення отримали поранення, Богдан дуже переживав.

Вони не бачилися по кілька тижнів, адже коли один ішов на позиції, інший повертався на відпочинок. Хлопці дбали один про одного – готували в хаті все для тих, хто відновлюватиметься там наступним – їжу, воду, дрова.

“Богдан не боявся роботи, постійно був дисциплінованим, не зважав на погоду. Якось він надавав першу медичну допомогу побратимам – як справжній медик, не зважаючи на кров та поранення. Я завжди почував себе захищеним і знав, що мою спину прикриває вірний друг. Якось під час обстрілів в окоп до Богдана потрапила міна 120 мм, але він дивом лишився живий. Тоді я подумав, що його оберігає Ангел-охоронець, і ми ще  разом побачимо закінчення війни…

Але так не сталося, на жаль. Я часто згадую Богдика. Він назавжди залишиться в моєму серці. Пишаюся, що мав честь пліч-о-пліч воювати з ним, та постійно себе картаю, що не вберіг цю чудову людину”, – підсумовує Володимир.

“Діти з квітами мали зустрічати його з війни”

16 січня мама Катерина була вдома сама – чоловік у місті на роботі, а дочка повезла дітей до лікаря. Ввечері прочитала про те, що вороги розбили позиції української армії поблизу Водяного та Спірного. Ця новина гнітила від ранку, але все ж надія була… Аж поки у двір не зайшли представники місцевої влади і військкомату та медсестра. Коли жахливу новину почув батько, то вибіг з роботи на вулицю, впав на коліна, кричав диким голосом і бив руками об асфальт.

Батьків та сестру запросили на впізнання.

“До того, як ми поїхали на впізнання, я постійно думала про те, що всі помилилася, і в морзі лежить не він. Уявляла, як виходжу перша з палати і кажу батькам, що там не наш Бодя… А коли вже вдома готували все для похорону, то не розуміла, як це можливо. Я пам’ятала, як таке робили для баби і діда, коли ті повмирали старенькими. Але чому зараз тут має лежати мій найкращий у світі брат?” – сестра воїна згадує свої емоції в той день.

На війну її донечка намалювала дядькові малюнок, де вони разом із молодшим братиком Андрійком із квітами зустрічають Богдана з фронту. З цим дитячим малюнком у кишені біля серця Богдан і загинув.



Малюнок племінниці, який Богдан носив у кишені біля серця.

Вдома на шиї та зап’ястку сина батьки побачили синці. Побратими шукали його пульс, хотіли надати медичну допомогу, але все було марно. Поховали Богдана Кручака 19 січня 2023 року в рідному селі. В той день було свято Водохреща, але свята ніхто не відчував. Замість щедрівок односельчани співали “Вічная пам’ять”.

 

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!