Дружина Героя Небесної сотні з Прикарпаття: Якби Сергій був живий – він точно був би на війні…

Згадує дружина Героя Небесної Сотні, яка всю Революцію була разом з чоловіком на Майдані…

Кажуть, у вічність відходять найкращі. Сміливці-відчайдухи, життєлюби, які ставали на шлях боротьби з гордо піднятою головою і знали, що Україна починається з малого – себто з кожного із нас. Серед них ‒ Герой Небесної Сотні Сергій ДІДИЧ, що загинув на Майдані 18 лютого. Голова Городенківської районної "Свободи", депутат Городенківської районної ради, сотник Івано-Франківської сотні самооборони… А ще ‒ люблячий батько, чоловік і справдешній патріот, що не словом, а ділом боровся за справедливість, понад усе любив річкові сплави і мандри Карпатами… Про останні тижні життя на Майдані, про цінності і філософські погляди пана Сергія спілкуємося з його дружиною – Галиною Дідич, яка завжди допомагала чоловікові в усіх його починаннях: брала участь в організації сплавів, ходила в походи, а як розпочалась революція ‒ поїхала разом з ним на Майдан.

На початку грудня, після розгону мітингувальників у Палаці Свободи, пан Сергій дав інтерв'ю виданню "Репортер", яке опублікували вже після його загибелі. Для пані Галини воно стало несподіванкою: за її словами, ніхто не зміг би розповісти про нього так, як він сам це зумів зробити. У "Свободу" пан Сергій прийшов за покликанням: йому імпонувала "націоналістична організація, яка має чітку вертикаль і мінімум демократії". Бо за часів Бандери і Шухевича націоналістичні організації були напіввійськовими структурами ‒ тільки у суворих умовах можна досягти цілі ‒ вважав свободівець. Втілювати націоналістичні погляди йому допомагала харизма: "Він умів жити для людей, спілкуватися з ними, віддавати їм часточку себе, не вимагаючи винагороди. Цей базовий принцип лежав в основі його ставлення до життя, його депутатської роботи і, врешті, бажання їхати на Майдан", ‒ розповіла пані Галина.

‒ Очевидно, коли людина йде в політику, то хоче щось змінити, хай навіть на місцевому рівні. Що вдалося зробити панові Сергію? 

‒ Я не можу сказати, що була якась гучна справа. Але дрібні були весь час: Сергій боровся проти незаконного видобутку червоного каменя у Дністровському каньйоні, проти стихійних сміттєзвалищ, руйнування архітектурних пам'яток… От, до прикладу, була в нас була птахофабрика, і Сергій весь час боровся з її регіоналівським керівництвом, яке не хотіло як слід утилізувати відходи. Закопували курей, де хотіли, і нікому до того не було діла. А Сергія це переймало – ще з дитинства екологія була його стихією. Він скрупульозно взявся був до тієї справи: разом з товаришем-мисливцем і його собакою шукав "місця злочину", потім, як депутат, навідувався з претензіями до керівника фабрики. На це витрачав свій час і вислуховував погрози, хоча проблемою мала би перейматися екологічна організація. Крім того, Сергій організовував сплави по Дністру, Лімниці, Збручі, Сереті, Стрию, Черемоші… Це не було звичайною розвагою: він розумів, що у 21 столітті не приведеш туриста на засмічену річку, тому частенько організовував акції з прибирання берегів.

Відома у нашій місцевості була й така історія. У травні 2013 року за поданням Сергія райрада ухвалила рішення вивісити над будинком адміністрації чорно-червоний прапор. І сесія його підтримала. Разом з хлопцями-свободівцями Сергій почепив стяг, але він не провисів і години. Працівники райдержадміністрації за командою голови спиляли флагшток біля самої стіни – щоб більше не можна було вивісити жодного прапора. Потім прокурор офіційно затвердив протест проти бандерівського стяга, подав до суду і той скасував рішення ради. Цікаво, що тоді ніхто не виступив проти: всі сховали голову в пісок: і голова райради, і депутати... А сьогодні, по Революції, поклали чотири флагштоки, забетонували стовпчики і вивісили стяги – серед них і червоно-чорний… Може, це й дрібниця, але Сергій завжди казав, що кожен на своєму місці має щось робити, і тільки тоді буде результат, бо саме від людей залежить, якою є країна.

‒ Ви завжди робили все разом. А рішення їхати на Майдан також ухвалювали спільно? Чи можете пригадати якісь найяскравіші миті з життя на Майдані?

‒ Ми нічого не ухвалювали: й так все було зрозуміло… На Майдан приїхали 7 грудня, і вдома з того часу були лише двічі: на католицьке і на наше Різдво. Разом з донькою святкували на Майдані Новий Рік, всією сім'єю ходили на марш Бандери… У Палаці Свободи, де ми мешкали, щодня було якесь завдання: Сергій дбав про людей, організовував пікетування, блокування, ми постійно ходили на акції. Часом жінки допомагали на кухні, організовували прибирання. Кожен, хто хотів жити тут, мусив дотримуватися розпорядку дня. Ми розуміли: результат буде лише тоді, коли робитимемо все разом.

…Незабутньою була друга Свята Вечеря – з 18 на 19 січня. Передати ту атмосферу неможливо: на святковому столі був вінегрет, кутя у пластмасовому відерку, борщ, оселедець, яблука… Всіх покропили свяченою водою, благословили дідухом. Ми запросили собі баяніста з Хмельницької сотні і єдині на цілий Палац співали-колядували увесь вечір. Всі були, як одна родина. Потім домовилися, що встанемо вночі і підемо колядувати на Майдан. Зібралося десь 40 людей: з прапорами, колоною рушили до сцени, потім ‒ під КМДА, під Будинок профспілок ‒ вирішили заколядувати на всіх барикадах. Останньою залишалася барикада на Грушевського: тієї ночі там стояли "вевешники", і ми вирушили туди. Коли вони побачили, що ми підходимо (а це була вже четверта ранку), почали вибігати з автобусів і робити суцільну лінію ‒ щит до щита. Ми стали перед ними, заколядували, повіншували ‒ ніхто нам нічого не казав, все на німо. Так ми й пішли. А наступного дня, у неділю, на Грушевського почалося пекло… Щоправда, я бачила, як за спиною тих "вевешників" нас хтось знімав, ‒ може, колись те відео знайдеться…

‒ Ви зараз фактично продовжуєте справу чоловіка – допомагаєте хлопцям, які воюють на сході…

– Я не можу сказати, що та допомога є суттєвою… Ми вирішили віддати Сергіїв УАЗ ‒ я б за його кермо не сіла, а якби Сергій був живий – він би точно був на війні разом зі своєю машиною… Наші волонтери відремонтували її і відвезли воякам. А поки організовували поїздку (збирали для вояків необхідні речі та продукти, шукали гроші на бензин), ми з мамою вирішили зробити приємну несподіванку хлопцям: наліпити їм вареників. Розповіли про ініціативу в селі і майже кожна ґаздиня погодилась допомогти. Вареники ліпило майже ціле мамине село, і їх вийшло чимало ‒ 17 відерок. Вояки казали, що то був найприємніший сюрприз.

‒ У своєму останньому інтерв'ю пан Сергій сказав, що від Майдану чекає змін. Як думаєте, чи вони відбулися? Чи сталося бодай щось, на що так сподівалися Герої Небесної Сотні?

‒ Знаєте, Сергій вів щоденники. Він писав свої плани на день чи на тиждень, а поміж рядків занотовував мудрі слова, які запали йому в душу. "Успіх ‒ це подорож, а не місце призначення. І важливо не те, чого ти досягнув, а те, що ти змінив у собі на цьому шляху", ‒ писав він. Звісно, що зміни відбулися. Хтось може собі уявити, що би було зараз, якби залишився Янукович? Суцільна тюрма. Всі реальні зміни насправді залежать від нас. Якщо кажу, що змін немає, то я стверджую, що я нічого не роблю. А якщо бачу зміни, значить я щось зробила, аби вони сталися.

9 грудня вночі ми з Сергієм стояли на барикаді по вулиці Лютеранській, яку зачищав "Беркут". Тоді стали свідками реальних сутичок, після яких я зрозуміла: іншого шляху немає. Нас оточували "вевешники", чоловіки попросили жінок відійти за межі барикади, до Лютеранської церкви. Пам'ятаю, як до кожного з них підходив священик і казав: ти присягав на вірність народу України… За "вевешниками" посунули беркутівці: всі під два метри зросту, праву руку тримають на плечі у попереднього, і біжать, біжать… Я дивилася на них і думала: Янукович називає нас екстремістами і має рацію, бо нас дуже мало (на барикаді було близько 200 людей). А треба робити щось таке, аби нас було більше, аби люди жили на Майдані не танцями і співами, а революцією… І після того, як нас намагалися розігнати у ніч з 10 на 11 грудня, і коли Майдан скандував: "Київ, вставай!", нарешті стався злам ‒ Київ прийшов, а разом з ним ‒ вся Україна.

Кілька тижнів по тому, вже на похороні, мені розповіли історію. Тієї ночі на Лютеранській біля однієї з бочок розмовляли протестувальники: будівельники, підприємці, вчителі і лікарі. Вони всі там зібралися, але до кінця не розуміли, що робити і чим це все має закінчитися. Тоді Сергій сказав: "Подивіться, ця система ‒ як стіна. На перший погляд, вона виглядає непорушною, здається, з нею нічого не можна зробити. Але ми повинні бути, як вода ‒ вона шукає слабкі місця і проникає через стіну, руйнуючи байдужість". Тоді хтось запитав: "Навіть ціною свого життя?", і Сергій відповів: "Так, навіть ціною життя".

Джерело: ivano-frankivsk.svoboda.org.ua