Блог Тараса Прохаська: Божий смітник


Новий Блог Тараса Прохаська на Збручі.

Я дуже не люблю сміття. Сміття, особливо таке, що не розкладається, особливо у тих місцях, де за моїми уявленнями його не має бути, бо як можна смітити там, де і без сміття є повноцінна гармонія, я сприймаю як подразник, з яким неспокійно. Тому мені тяжко бути у багатьох чудесних засмічених місцях, тому я закономірно відчуваю, що на мій простір, на мої уподобання йде шалена атака, яка природно звужує мій ареал перебування у комфортному світі. Я відчуваю це на кожному кроці, бо світ, в якому я живу, насправді не може обходитися без засмічення. Великий смітник нарешті став головним двигуном цивілізації. Тепер уже не йдеться не так про вироблення, не настільки про споживання, як про наповнення вселенського сміттєзвалища. З усіх оглядів – економічного, соціального, ментального – смітник став тим центром буття, в якому не закінчуються якісь процеси, а починається торнадо нових прагнень, здобутків, марень, творінь. Викидати і викидати необхідно для того, щоби щось робити і робити, поглинати і поглинати. Відмовившись від домінанти репродукції, перенаселений світ повернувся до іншої незаперечної природної функції – поглинати, швидко перетравляти і випорожнюватися.

Тисячі тон відходів на кожен квадратний метр навіть у моєму спокійному місті. Тисячі кілограмів твердих відходів на берегах кожної ріки, у лісах і всіляких інших територіях, які вважаються «неторканими». Сміття настільки затиснуло існування кожного у непробивну блокаду, що вже неможливо від нього втекти, все, ресурс втечі вичерпаний.

Залишається тільки одне – зуміти пояснити собі, що це файно, принаймні тому, що так має бути, принаймні тому, що інакше бути не може.

А для цього треба розібратися з тією заповіддю, яка нависає, яка калічить, але без дотримання якої все втрачає сенс, бо тоді краще взагалі не жити, а як не жити, коли ти у це життя вкинутий, і нема нічого гіршого, як не хотіти цього робити. Як дати собі раду з тим, щоб полюбити ближнього, як самого себе.  

Добре тим, хто смітить свідомо, для кого це є самовираженням і яскравою ознакою власного перебування на  землі. Добре тим, хто взагалі не має здатності бачити засміченість, чий зір налаштований так, що різниці між сміттям і справжньою матерією непомітно.

А що робити мені і іншим, хто відчуває себе заатакованим всім цим засміченням у всіх сферах більше, ніж будь-якою війною, державою і новим світовим ладом? 

«Заслужи любов іншого» — писав геніальний Ганс Сел’є, вважаючи, що така формула може бути оновленим потрактуванням вічної заповіді про любов до ближнього.  

Забий, — каже знайомий роверист-екстремал, — люби їх за то, що вони ще не добралися до деяких чистих місць, про які ми знаємо, в яких можемо собі спокійно бути.

Слухай, це все прекрасно, якщо подумати про то, що ти можеш про це розповідати. Так вважає ще один добрий друг-митець. Пам’ятаєш, як було у дитинстві — тяжко і паскудно, але тепер, коли ти про нього розповідаєш, як усе чудесно. Так і зі всім іншим. Якщо можеш зробити з цього розповідь, то люби всіх за те, що вони все роблять для того, щоб ти мав про що розповісти, щоби ти виговорився, щоби згодом залишилася прекрасна оповідь про паскудство. Ти про них думаєш, значить любиш. І не забувай про швейцарців (тоді до нас у гори приїхало дивовижно файне швейцарське подружжя. Я повів їх на плесо на потоці. Щоразу, коли є там, беру з собою велику торбину. Цього досить, щоб зібрати абсолютно все сміття, яке назбирується від попереднього разу. Тоді швейцарці не дали мені цього зробити. Вони були у захваті, дивлячись на засмічений берег. Бо якраз перед тим прочитали «Дванадцять обручів». І приїхали, щоб побачити, що все написане — правда.).

Було ще кілька файних порад. Але найдальше зайшов один товариш, який взагалі перестав будь-чим паритися, коли йому відкрилася його глибока правда. Не знаю, як це виглядає з точки зору теології, але його теорія чудесним чином пов’язує першу заповідь з другою у нерозривне коло. Він переконаний, що Богові, якому ми безмежно довіряємо, для чогось потрібні душі. Тобто душа – це не те, що потім безконечно довго зберігається, а матеріал і інструмент, які використовуються для якихось дуже прагматичних цілей, про які ми, звичайно, не можемо здогадуватися. А земля, земне життя, тілесність — це попросту фабрика, де душі проходять необхідну обробку. І що важливо — каже товариш — для тої невідомої конструкції потрібні різні душі, які на землі перейшли через різні речі. І ті, що смітили, теж робили це тому, що такі потрібні. Тож як когось можна не любити, знаючи, що він є заготовкою для унікальної деталі. До речі, цей філософ переконаний, що деякі душі врешті теж виявляються сміттям. І підпадають під якусь божественну утилізацію.

Збруч